Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 02 квітня 2020 року
Тексти > Жанри > Роман

На безіменній висоті. Частина 3. Ще не кінець війні

Переглядів: 12358
Додано: 05.04.2009 Додав: ligaron  текстів: 13
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: ligaron
ЄВМЕН ДОЛОМАН

ЩЕ НЕ КІНЕЦЬ ВІЙНІ

ТРИЛОГІЯ

КНИГА ТРЕТЯ




1

Командир танкової бригади гвардії полковник Фомич ніколи не засиджувався подовгу над паперами: в нього не було на те часу, та й терпіння, мабуть, не вистачало. Якось молодий, франтувато зодягнений ад'ютант підсунув йому відразу дві пухленькі папки — «На підпис» та «Бойові донесення». Полковник подивився на них, трохи кривлячи губи, відтак звів на ад'ютанта сірі, скептично прижмурені очі:
— Надалі постарайтеся, шановний гвардії капітане Гулько, аби ці папки були наполовину тонші і потрапляли до мене удвічі рідше, ніж досі... Мушу і, правду кажучи, хочу займатися живим ділом, людьми, а не вправами писарчуків з каліграфії...
Ад'ютант це собі затямив, до того ж він знав, що Фомич не звик одне й те саме повторювати. Тому наступного дня капітан Гулько, звісно ж, від імені комбрига, дав накрутку начальникам штабів батальйонів, щоб ті надсилали папери якомога лаконічніші... Хоч папки не одразу потоншали — сила інерції давалася взнаки,— але вже не розбухали. Та й носити їх став ад'ютант не по дві-три заразом, як було раніше, а по одній, щоб не дратувати полковника. Носив, вибираючи хвилини, коли Фомич був у доброму настрої. Тоді комбриг нашвидкуруч гортав папери, навіть не присідаючи до столу,— певне, гадав, що так виходить швидше,— підпише належне або кине якесь зауваження, котре капітан ловив, як кажуть, на льоту,— і вільний. Знову можна сповна віддаватися ратним ділам чи буденним турботам бригади.
А ниньки, тримаючи в руках папку «Бойові донесення», полковник присів спершу на краєчок стільця, а згодом, не одриваючи погляду від якогось папірця, вмостився зручніше, надійніше. Видно було, що на цей раз у бойових донесеннях щось захопило Фомича чи стурбувало і він не може обмежитися звичним перегляданням паперів, як робив раніше. Адже здебільше в тих донесеннях ішлося про бойові епізоди, які він сам бачив, можливо, навіть краще, панорамніше, ніж той, хто йому про це доповідав...
Ад'ютант Гулько, щоб не пошитися в дурні, якщо раптом комбриг поцікавиться деталями котрогось із донесень, зирнув через широке плече полковника на папірець, од якого той не міг одірватися. Це був додаток до бойового донесення командира батальйону автоматників-десантників капітана Походька, додаток, написаний фіолетовим олівцем на двох аркушиках з учнівського зошита. Гулько зневажливо закопилив губу, оскільки ті аркушики — зім'яті, сіренькі — аж ніяк не відповідали штабному етикету. Це за них він, Гулько, гримнув на начальника штабу батальйону старшого лейтенанта Покрищака, щоб той вкупі з необхідними штабними паперами, підготовленими за формою, не надсилав сюди всякого мотлоху...
«Та й написано так, ніби курка лапою надряпала. Що може бути цікавого там для комбрига? — з подивом стенув Гулько плечима і одвів очі. Відтак випростався, злегка провів тильним боком долоні по щоці.— Вже і поголитися б не завадило... Швидше б він кінчав з тією папкою»,— і неприязно блимнув на широку спину комбрига.
Фомич, дочитавши аркушики, якийсь час сидів мовчки, тер правицею високе чоло. Потім неквапливо і ніби аж важкувато звівся на ноги, все ще поглядаючи на донесення. Невисокий, гарної статури, він стояв біля столу у глибокій задумі, ніби силкувався щось розгадати, силкувався — і не міг... Нараз скинув голову догори, глянув трохи спідлоба на значно вищого за себе капітана Гулька, запитав:
— Ви знаєте гвардії старшого лейтенанта Байрачного?
«Мабуть, знову цей шалапут щось утнув»,— майнула в ад'ютанта думка, і він посміхнувся з відтінком зверхності у ставленні до того, про кого йшлося.
— Та хто ж його не знає! — з полегшенням вигукує він, радий з того, що Фомич запитав саме це, а не щось інше.— Через того Байрачного самі лише неприємності — і комбатові Походьку, і начштабу Покрищаку, і замполітові Сугоскулі... Зовсім несерйозний хлопчисько, якийсь халамидник, а не командир...
Комбриг, ледь прижмуривши сірі розумні очі, дивився на ад'ютанта пильно й надмір уважно. В тому погляді Гулько помітив щось таке, від чого тенькнуло йому в душі...
— До вашої, капітане, бездоганної виправки, до вашого парадного лиску чогось не дістає... ну, щоб ви були справжнім ад'ютантом. А шкода... Зовнішність у вас підходяща...— сказав полковник. «Треба взяти сюди когось із розумних лінійних командирів. Тут мусить бути справжня людина, а не манекен»,— подумалось йому. А вголос додав: — Так ось цей «несерйозний хлопчисько», цей «халамидник», як ви зволили його характеризувати, насправді є одним з найвідважніших, несміливіших офіцерів бригади — це по-перше. А по-друге, і це мені здається важливішим для справжнього командира за оте перше, він, Байрачний, глибоко усвідомлює відповідальність за своїх підлеглих, за їх воєнну долю, за їх честь і життя... Це людина великого серця, прекрасної душі.
Фомич ступив два кроки до столу і, схилившись над розкритою папкою, гукнув капітанові:
— Ви лишень послухайте, що він пише у своєму бойовому донесенні про честь офіцера, власне, про вимогливість до себе: «Я стою на тому, що командир, справжній командир, якщо лише з його вини програно бій, пускає собі кулю в лоб...» Чуєте, який це кремінь? Чуєте, якою міркою — найвищою з існуючих — він міряє відповідальність старшого за підлеглих, за доручену йому справу?..
— Якби з такою міркою підходив кожен до своїх діянь, то в сорок першому багатьом командирам довелося б розряджати свої нагани у власні голови,— скептично відповів ад'ютант.
— Дурниця! — гарячково заперечив комбриг. Білобрисе, довгасте його обличчя аж почервоніло від миттєвого приливу гніву, ба навіть обурення.— Що ви знаєте про сорок перший? Назвіть мені хоч одного командира батальйону чи полку, з вини якого було програно бій! Мовчите?.. Тож-бо й воно, що відступати — це ще не значить програти сутичку чи баталію... Та й відступали часто не з власної вини, а обставини вищого порядку — не тактичного, а стратегічного — змушували те робити... А ви: «Сорок перший, сорок перший!..» Тоді теж було не менше героїв, ніж нині, не менше подвигів і, якщо хочете, самопожертв...— Полковник перевів подих і вже тихше і спокійніше додав: — Мене застала війна тут, на Львівщині. Стояли ми неподалік од кордону. Я командував тоді танковим батальйоном. Було в мене чимало отаких Байрачних — і серед ротних, і серед командирів взводів. Лізли під вибухи снарядів, під бомбові удари, аби виручити свого товариша чи підлеглого з біди... І не тікали від ворога, ніби полохливі зайці од мисливця, як дехто тепер вважає, ні. Билися за кожен клапоть землі. А якщо й відступали, то не з власної ініціативи, та й відступали з боєм... А ось Байрачний пише, що в нього кепські справи, що другої роти, вважай, немає... «Тому прошу вас,— цитує комбриг,— увільнити мене з посади командира роти і клопотати перед вищим командуванням про розжалування мене в рядові». Бачите, як самокритично й вимогливо оцінюють свої вчинки справжні люди... До речі, де він зараз, де його рота? — полковник суворо глипнув на свого ад'ютанта.
Той винувато знизав плечима.
— Розшукайте Байрачного негайно і дайте знати мені, де він і що з ним та з його ротою? Буду в першому танковому батальйоні. Виконуйте! — Комбриг надів кашкета, застебнув комір кітеля і стрімко вийшов з приміщення.

2

Байрачний наздогнав нашу танкову бригаду, коли ми зупинилися на перепочинок у невеличкому бору, що розкинувся неподалік од шляху. Наздогнав на попутній автомашині, яка везла боєприпаси гармашам на передову.
Автоматники та кулеметники, котрі, напівроздягнені, раді весняному сонцю, чистили зброю, забачивши Байрачного ще віддалік, полишили все й кинулися нашвидкуруч взуватися та натягувати гімнастерки: хотілося зустріти свого командира по формі, як належить.
Весело поблискуючи циганкуватими очима, Байрачний вітався міцним потиском руки з командирами та бійцями, які обступили його тісним колом.
На Байрачному новенька вовняна гімнастерка, вона щільно облягає широкі груди й м'язисті плечі, нова скрипуча туга портупея. І весь він налитий здоров'ям, тугий.
— Оце порозкошував три тижні на госпітальному ліжку, затягло рану — та й до своїх... Знудьгувався за вами, архарівці! — стусонув старшину Гаршина в бік і засміявся.
— Ми госпітальних розкошів не обіцяємо,— озвався той хриплуватим, як завше, голосом.— Зате нудьгувати не доведеться.
— Гарантуємо! — докинув Петя Чопик-одесит.— Це ж у нас хтось казав, що весело воювати, аби тільки не вбивало...
Байрачний спохмурнів, заперечливо похитав головою:
— Нічого веселого не бачу.— Шугнув правицею до кишені бриджів за цигарками.— Ще три тижні тому, в Ромашівці, була в мене, вважай, ціла рота... А що лишилося? — окинув пригаслими і від того ще чорнішими очима присутніх. Запала мовчанка. Кожен одводив од Байрачного трохи зніяковілий погляд, кожен почувався так, ніби сам завинив у тім, що рота знекровлена, що немає серед присутніх Черв'якова-старшого, Можухіна, Вічканова і ще багатьох бойових твоїх побратимів. Нікому з присутніх, либонь, і на думку не спало, що в цей час гризота доймала самого Байрачного більше, ніж будь-кого. У душі картав себе за те, що так по-дурному був поранений у тому лісі під Ромашівкою. Та хіба ж вгадаєш у бою, де на тебе чекає куля?.. Коли б не вибув тоді з роти, можливо, втрати були б значно менші... Адже одна справа керувати боєм, коли добре знаєш кожного командира, кожного рядового, його вміння, вдачу, можливості. І зовсім інша річ, якщо для тебе всі вони лише пересічні бойові одиниці...
Пригнітливу мовчанку порушив Микола Губа:
— Товаришу старший лейтенант, а як там, у тилу, вже сіють? Весна ж у повній силі...
Мені згадалося колись почуте: де б не був, чим би не займався справжній хлібороб, а завше думає про своє...
Байрачний, видно, все ще міркуючи над вчорашнім днем роти, спроквола відказав:
— Сіють, Миколо, сіють... коли є що та є чим...
Відтак зажадав оглянути своє господарство. Його супроводжували при цьому командири взводів і старшина Гаршин.
Десь по обіді, повертаючись зі штабу батальйону, Байрачний гукнув мене:
— Що ж, Стародубе, виходить, нам знову з вогню та в пекло. Знову в наступ...— Зірвав галузку явора і став одривати губами клейкуваті листочки.— Гірке, але приємне...
— А ви сподівалися, що бригада уже відпочиватиме? — цікавлюся.
— Та ні,— сплюнув листочок.— Просто хотілося, аби ця стоянка була тривалішою...
Поглядаю на нього запитально.
— Бачиш, Юро,— трохи стишив голос Байрачний.— Перебуваючи в госпіталі, я одну рану залікував, а придбав іншу. Ось тут,— він торкнувся галузкою грудей.— Це сталося так неждано, аж самому дивно... Не шукав цього, не прагнув... А от зустрів її і відчув, що втріскався по самісіньку зав'язку... Збагнув, повірив назавжди, що це та єдина, про яку несміливо думалося ще з давніх пір... Ти не посміхайся так лукаво,— блимнув на мене гарячими очима.— Я, друже, не жартую...
— То до чого ж тут тривалість нашої стоянки? — ховаю усмішку.
— Дивак! Ти, бачу, в цих справах анічогісінько не петраєш... Просто скучив за нею, за Тамарою, і хочеться її провідати. Дуже хочеться... Аби можна було їй виписатися з госпіталю — забрав би до себе негайно...
— А як на це подивляться комбат Походько або комбриг? Та Байрачний не встиг відповісти: Лелюк засурмив збір.
Ось уже кілька днів ми стоїмо в обороні, тобто воюємо. Для танкової частини, котра звикла до стрімких маршів, до маневрових дій, така форма ведення бою дуже незвична, стомлююча. Але нас трохи тішить те, що сидіння в окопах не безперервне.
Комбриг Фомич наказав зробити так: одна половина батальйону в обороні цілий тиждень, а інша — на навчанні, наступного тижня вони міняються місцями. Така черговість перебування в обороні давала змогу закріпити на практиці теоретичні знання, якими начиняли новобранців, і не дуже виснажувала бійців.
Дільниця нашої оборони пролягала коло підгір'я, десь кілометрів за п'ятнадцять на північний захід од Коломиї. Коли ми вперше туди потрапили, то були приємно вражені тим, що вона так добряче обладнана: серед буйних, соковитих трав, що сягали майже до пояса, ховалися бліндажі у два-три накати, окопи з міцно укріпленими стінками, повнопрофільні траншеї, сховища для боєприпасів. Видно, ті, що готували оборону, були справжніми трудівниками. Але в перші два-три дні нас шокувала та обставина, що нашими сусідами на правому фланзі були штрафники.
— Довоювались, дослужилися, нічого й казати,— обурювався Микола Губа.—Нас — добровольців, гвардійців — прирівняли до якихось головорізів. Як же я розкажу про таке фронтове життя своїм завадівцям? Ганьба, та й годі... А брехати ж я не вмію.
Макар Пахуцький приховує в кутиках уст лукаву посмішку:
— Не бреши, що не вмієш брехати.
Та ставлення до штрафників змінилося, коли ми побачили, що не такі вже вони пропащі люди, як нам здавалося, до того ж, видно, незгірш од нас воюють. Адже саме їх стосувалося в повній мірі оте народне визначення: або пан, або пропав. Свою провину перед Батьківщиною вони мали спокутувати лише власною кров'ю чи життям. Мусив чоловік перебувати у штрафниках, доки його або ж поранять, або ж уб'ють. Після поранення знімалася судимість і поновлювалися всі права громадянства. По смерті в бою також судимість знімалася. Отож вони й лізли на рожен. Тут здебільша були злодії суміжних «профілів»: «ведмежатники» — здоровані, силачі, що спеціалізувалися на сейфах, і «майданщики» — з інтелігентними обличчями, які швидко завойовували симпатію й довіру у незнайомих попутників, а потім зникали серед ночі з купе, прихопивши чужі валізки. Були й кишенькарі — в'юнкі, пронирливі, всюдисущі. Якось один із «ведмежатників», що мав, кличку Бамбула,— товстов'язий, широкоплечий, з видовженим сірим, як у кам'яної баби, обличчям,— сказав нам:
— Дехто з кишенькарів і тут береться до будь-якої роботи в рукавицях, навіть у спеку. Це щоб не втратити музичну чутливість рук.
— Виходить, вони ще й досі на чуже зирять,— чи то запитує, чи стверджує Губа.— Тоді нам, хлопці, треба ховати свої солдатські лахи подалі...
— Не тремти,— заспокоює його Бамбула.— Сусідів не чіпаємо, як і голодранців. А до вас і те, й те стосовне однаково... Ми чесні.
— Чесні злодії,— докинув Губа.
— Нехай і так,— погодився той.— Але зараз і потреби немає барахолитись. Навіть в очко граємо лише на золотишко чи асигнації. Для нас грошва — не самоціль. Червінці нам потрібні для того, щоб добряче погуляти. Розкішний ресторан, коньяки, музика, показні красуні,— хай навіть дорогі, та коли грошви повно, то можна сторгуватися...
Ми про таке знали лише з книжок і тому слухали Бамбулу, пороззявлявши роти. Це, видно, його тішило. Та, мабуть, побоюючись, що не все розказане ним ми приймемо за чисту монету, він з удаваною зажурою сказав:
— Через одну з таких гулянок мені і прізвисько приліпили — Бамбула... Може, хтось із вас чував — був модний фокстрот «Бімбамбула»? Саме його на тій вечірці витинав патефон, кружляли веселі пари, а я під шумок чаклував біля сейфа в сусідній кімнаті. Музика обірвалася трохи раніше, ніж я встиг упоратися. Мабуть, металеве дзенькання привернуло увагу постового міліціонера чи, може, стежили за нами... Факт, що мене злапали на гарячому... І вліпили десятку... Ось уже два роки ніхто й не називає інакше, як Бамбулою. Починаю забувати власне прізвище... Аж сумно стає.
— Не чіпай чужого, то й будеш людиною з добрим ім'ям,— зауважує Губа.
— А ми зараз нічого й не чіпаємо. Це вже як пощастить вирватися на вольну волю — тоді інша річ. А поки що нам вистачає всього, крім свободи. А це для нашого брата дорожче над усе. Тільки ж її тут за золотишко не купиш, за неї треба платити лише оцим.— Він черкнув мізинцем правої руки, на якому сірів міцний, як у коршака, кіготь, по лівій, вище кисті, де звичайно носять годинника. За мить там проступила кров. Бамбула подивився на червоні краплі, як віруючий на спасителя, котрий чомусь не йде в біді на допомогу, відтак стер долонею кров і присипав те місце дрібкою сіро-чорної землиці.
«Яка могутня сила таїться у цій людині, темна сила,— подумалося тоді.— І звідки воно береться? Наш, рідний і — на тобі — злодій, декласований елемент, а тепер — захисник Вітчизни. Змішалося в одну купу праведне з грішним...»
Після нетривалої мовчанки Бамбула трохи жвавіше, ніж досі, сказав:
— Ми чули, що ви — добровольці, з Уралу. Це так? — І, не чекаючи ствердження, похвалився: — Ми теж добровольці. Не посміхайтеся, я не жартую... Кожен з нас має такий строк покарання, що міг би спокійно пересидіти війну у виправно-трудових колоніях. Та ми не стали одсиджуватися. Заявили про своє бажання піти на фронт, хай у штрафники, хай куди завгодно, аби лиш воювати, аби лиш поскоріше вигнати оте фашистське падло з нашої землі. Та й там охота побувати,— Бамбула спроквола показав рукою за лінію оборони на південний захід,— щоб, знацця, подивитись, як живуть пани буржуї... Якщо доберемося туди, то ми їх добряче поколошкаємо! — І він потряс у повітрі важкою, землистого кольору п'ятірнею.
Коли через тиждень ми знову повернулися в окопи, то роту вів уже її командир — старший лейтенант Байрачний. Сусіди-штрафники зустріли нас як давніх знайомих і добрих приятелів.
Частували спиртом, пригощали червоною рибою, якої, правда, і в нас було чимало. Бо її давали замість м'яса і сала.
Бамбула,— а він, видно, любив поплескати язиком,— розповідав нам про свої неписані «методи» виховання, завдяки яким підтримується зразкова дисципліна.
— Для тих, котрі полюбляють сачкувати, влаштовуємо «темну». Накриємо зненацька в темряві ковдрою або натягнемо лантух на голову, звалимо на землю і давай гуртом духопелити, доки аж скавучати почне та клястися, що більше ніколи не сачкуватиме, що й внукам своїм закаже! Робимо це без жодного звуку, щоб не пізнав нікого із своїх «вихователів» та потім не віддячив.
Губа, ніби знічев'я, поцікавився, чого це від кожного з них завжди тхне наче з винного льоху. Бамбула усміхнувся, трохи повагався: одкривати нам свою таємницю чи не варт. І таки зважився:
— Бачите ген ту гіллясту смереку, що стоїть на нейтралці? Так ось під нею є джерело, з якого тече не проста водичка, не мінеральна, а спирт-ректифікат. Господарює біля того джерела сам сатана, який, звичайно, вимагає данину від тих, хто хоче запричаститися тим бісовим трунком... Ту данину — пару житніх «цеглинок» та одну рибку кілограмів на два — ми відносимо туди опівночі, а він дає нам каністру спирту. Якщо мала каністра, п'ятилітрова,— повна, якщо велика — налито половину... Отак і живемо.
— Але ж дістатися до середини нейтральної зони ризиковано,— встряє в розмову розважливий Макар Пахуцький.— Можуть чи з нашого боку, чи з того сто раз пристрелити...
— На час обміну — з дванадцятої нуль-нуль до першої нуль-нуль — на цій дільниці жодного пострілу з обох сторін. Домовлено. До речі, це й вам треба запам'ятати, щоб часом не шарахнув хтось по своїх здуру...
— А де ж той сатана дістає стільки спирту? — допитується Губа.
Бамбула з відповіддю не поспішає. Він повагом придавлює комара, що прикипів до його тугої шиї, і, здмухнувши з пучки залишки, завважує:
— Гарна місцевість, красива, але комарі й тут такі ж скажені, як у нас на Волзі...— І, не змінюючи ні інтонації, ні виразу обличчя, веде далі: — Метрів за триста-чотириста од їхнього переднього краю, ген за отим пагорбом стоїть невеличка ґуральня. І хоч вона зараз не працює, але спирту там повні чани та баки. Ми розвідали ще наприкінці квітня... Отож угорці, які нидіють в окопах навпроти нас, і менжують тим спиртом, бо сидять, видно, на голодному пайку, на бобах...
— Вони — спиртом, а ви — хлібом та рибою,— уточнює Микола Губа.
— Ми ж віддаємо не крадене, а залишки свого пайка.
— Знайшли з ким ділитися залишками! — закипає Губа.— Підгодовують хортистів плюгавих, які вірою і правдою служать фюреру... Та у вас-таки, мабуть, справді клепки перемішані... До чого докотилися,— Микола аж сплюнув спересердя.
— І давно ви домовилися про цей товарообмін? — хитрувато мружить очі Пахуцький.
— Тижнів зо три тому. Якраз на Перше травня. То ж день солідарності трудящих усього світу. От ми і теє...
— Вирішили солідаризуватися з хортистами.— Губа обриває Бамбулу на слові.— Ще, дивись, і брататися полізете...
— А може, то й не хортисти, а примусово мобілізовані,— Бамбула ніби хоче поменшити тяжку провину своїх друзів.
— Хто б вони не були,— блимнув Губа,— раз воюють проти нас, значить,— вороги... А ви їм допомагаєте, продажні шкури!
— Ну, ти, прикрий свою скорострілку, доки я не того...
— Що? Доки не влаштував «темну»? — Микола аж підскакував.— Чхав я на вашу «темну». Самі ви темні, як кроти! — Губа крутнувся і пірнув у різнотрав'я, що зеленою хвилею накотилося на траншею. Бамбула мовчки посунув до свого бліндажа, сконфужений і злий.
Того ж дня, коли в долині ледь звечоріло, а гори ще багряніли в прощальних променях сонця, до нашого окопу підкотив на деренчливому велосипеді Лелюк. Видно було, що поспішав неабияк, бо аж прилипла гімнастерка до спини.
— Де комроти Байрачний? — випалив одним духом, не вітаючись.
— А що трапилося? — озиваюся.— Стрибай сюди та розкажи.
— Біда. Готується розгром! — уже стоячи в окопі, хекав мені в обличчя Лелюк.
— Який розгром? — оглядаюся назад. Там, на відстані чверті кілометра від нас, стоять у глибоких капонірах наші танки. Тиша. Противник теж мовчить. Стенаю плечима: — Нічого не розумію.
— Та не той розгром, про який ти подумав, не звідти,— кивнув у бік ворожої оборони,— а звідти,— показав рукою в бік Коломиї.— Треба негайно попередити старшого лейтенанта, можливо, щось придумає, щоб хоч трохи захиститися.
Ми пішли з Лелюком до танкістів. Відшукати Байрачного було не важко. Знали: коли в нього випадає вільна часинка, тоді він у товаристві старшини Олександра Марченка. Тому ми й побрели по високому соковитому різнотрав'ю до «тридцятьчетвірки» з написом «Гвардія» на башті. В екіпажі того танка Марченко служив радистом.
Звісивши ноги в досить простору щілину, вириту поблизу танкового капоніра, сиділи плече в плече Марченко, Байрачний і лейтенант Додонов — командир «Гвардії». Тиха розмова обірвалася, коли ми підійшли до них.
— Що трапилося, архарівці? — запитав Байрачний, не підводячи голови. І, не чекаючи нашої відповіді, рвучко підхопився на ноги. Це в нього завжди виходило дуже легко і швидко — не встигнеш навіть оком змигнути.
По дорозі до наших окопів Лелюк розповідав командирові роти:
— Оце вже надвечір зайшов я до штабу батальйону з поштою і став її розбирати у тій кімнаті, де сидять писарчуки. Чую, вони саме готують наказ, в якому в пух і прах розносять вас, товаришу старший лейтенант, і всю другу роту... Щось там і про притуплення пильності, і про політичну короткозорість та сліпоту, і про спілкування з ворогом... Одним словом — не наказ, а справжня бомба... Чим все те закінчується, я не чув, бо зайшов начштабу Покрищак, і хлопці, обірвавши читання, подали йому той папірець.
— Якщо такий грізний початок,— озивається Байрачний,— то про кінець неважко здогадатися.
— І я так подумав,— зітхає Лелюк.— Тому швиденько сховав листи в сумку і метнувся оце до вас. Може, чимось зарадите біді, доки не пізно... Адже відомо, що спирт дудлила увесь минулий тиждень перша рота, коли тут сиділа, а вам доведеться розхльобувати. З якої речі?
Позираю краєчком ока на Байрачного. Чорні рухливі брови збіглися йому на переніссі, крізь густу смаглявість проступає на обличчі багрянець, і від того воно наче бронзовіє. Це вірна ознака того, що наш ротний кипить, лютує, але намагається не подавати виду...
Я його розумію. Бо й справді: з якої це речі маємо ми розхльобувати за провину інших?.. Ну, якщо й випадало випити чарчину-другу, то це було з ласки Бамбули чи його друзів. Наші ж архарівці не брали участі в «товарообміні»... «А якщо не брали, то звідки ж отой проект наказу?» — боляче шпигає мене думка. Певне ж, він має якесь підґрунтя... Аби факт — хай незначний, хай поодинокий, але факт — до нього можна й пристьобати дещо... А тоді вже говори про тенденцію, роби висновки: карай чи милуй — залежить від того, куди воно верне. Покрищак набив на цьому руку: накази в нього хоча іноді й важкі, зате всі гладенькі, наче одшліфована піском галька.
Та який би там не був наказ, а справа наша кепська. Виходить, що й Покрищак, і, звісно ж, комбат знають про нашу роту таке, чого ми — ні ротний, ні взводні — не знаємо, хоча й весь час серед бійців... Мабуть-таки, котрийсь із архарівців лазив потайки до того чортового «джерела». Хіба ж за кожним простежиш, коли вони, ніби кроти, вештаються по ходах сполучення, не витикаючись на поверхню цілими днями...
От і втелющилися в халепу, та ще й у яку!..
Хвалюся Байрачному тим, що мене тривожить.
Він сердито махнув рукою, мовляв, облиш свої здогадки. А трохи перегодя кинув:
— Вважай, Стародубе, що ні про який наказ ми нічого не знаємо... А ти,— глянув на Лелюка,— також про це нікому не розтеленькуй!.. Поживемо — побачимо, що воно буде...
Він таки не подався до Коломиї, де знаходилися штаби батальйону й бригади, утрясати щось та з'ясовувати. Адже, вигороджуючи себе, мав ставити інших під удар, ну хоча б того ж таки командира першої роти. Ні, це не в його характері. До того ж він взагалі не любив шапкувати перед начальством. Почуття власної гідності не дозволяло.
— Ти, Стародубе,— глянув на мене зблизька, і я помітив у його завжди жвавих, вогнистих очах занепокоєння, ба навіть стурбованість,— передай командирам взводів, щоб усі автоматники були на місцях! — Він за військовою звичкою крутнувся через ліве плече і попрошкував на КП наших сусідів-штрафників.
«Певне,— думаю,— і над ними нависла гроза, десь і на них наказ готується, либонь, ще грізніший за того, що вдалося підслухати Лелюку. Ото Байрачний і поспішив, або ж розвідати, як і що, або ж похвалитися гіркою новиною. Може, сусід підкаже, як зарадити біді...»
 
Наші Друзі: Новини Львова