Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 03 червня 2020 року
Тексти > Жанри > Роман

На безіменній висоті. Частина 1.

Переглядів: 15851
Додано: 05.04.2009 Додав: ligaron  текстів: 13
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Сканував: ligaron
Видряпуємось по крутосхилу і знову, розібравшись по двоє, тупаємо по розчовганій гусеницями танків дорозі.
Одсуваю скатку, яка тре колючим сукном спітнілу шщо, і в цю мить помічаю нашого санінструктора Марію Батрак. Вона, енергійно розмахуючи руками, поспішає. Я розпрямляю плечі, випинаю колесом груди, а каску, що сповзла до очей, збиваю аж на потилицю. Іду, чітко карбуючи кроки. Здається, дорога відразу стала рівніша. Так триває кілька хвилин.
— Мо', начальство десь запримітив, що так стараєшся? — дивується Грищенко і шурхотить пальцями об пасок, певне, розправляє гімнастерку.
— Дуже я злякався твого начальства,— кажу йому стиха, щоб, боронь боже, не почув хтось із командирів...
— Овва, який хвабрий!
Прислухаюся до гомону птаства, а ловлю шерехи легких кроків, які для мене ніби музика. «Там-там, там-там-там». Я не озираюсь, але знаю, що то — Марія. Чомусь кожна зустріч з нею — навіть отака, на людях, чи в поході, чи в таборі — мене збурює до краю.
Марія не з тих, котрі відразу впадають в око, вражаючи вас незвичайною ніжністю витончених рис чи демонічною красою, яка приковує зір, полонить душу, гарячить уяву... Ні.
Ось вона порівнялася зі мною — невисока, доладна навіть у вилинялій гімнастерці, в грубих, хоча й невеличких, чобітках. Од неї віє затишком, спокоєм і неспокоєм водночас. Не для таких, думаю, тяжке солдатське життя, то більше — фронтове, їй би — домашній затишок, їй би — серед дітвори, котра так любить по-материнськи лагідних, добрих у своїй суворості вчительок...
Вона підбадьорююче усміхається мені, видавлюючи на щоках по звабливій ямочці, поправляє звичним рухом темно-зелену командирську пілотку. Відгортає рукою сажне волосся. Якийсь час іде мовчки пліч-о-пліч зі мною, поглядаючи собі під ноги. В її руці затиснутий пучечок лісових квітів. Нараз кидає на мене карими, трохи сумовитими очима:
— Юро, давай мені карабін, все ж буде трохи легше.
І скупо усміхається, ніби чимось переді мною завинила. Мені стає ще жаркіше, ніж досі. Невже я так жалюгідно виглядаю, що навіть оця слабенька дівчина пропонує свою поміч? На нас позирає з цікавістю не лише перша обслуга, а майже увесь взвод.
— Ну що ти, Маріє, що ти! — поспішаю з відмовою. А душу напливною хвилею огортає туманна надія: може, Марія сказала те не від жалощів, може, то в ній промовляє щось інше? У вухах бринить злегка картаве і тому по-дитячому зворушливе: «Юро». Ніби дівчина перекочує в роті ще не досмоктану тверду цукерку. Думаю, що, коли б її поцілувати, відчув би не лише запах тої цукерки, а навіть її смак. Але я чомусь не певен, що мені пощастить у цьому переконатися. Бо наше знайомство за п'ять місяців не посунулось на жоден міліметр.
Якийсь час ідемо мовчки. Дівчина легко торкається мого ліктя рукою. Обертаюсь, і ми зустрічаємося поглядами. Тепер у її великих очах аж витанцьовують лукаві, нетерпеливі бісики. «З чого б це?» — дивуюся я, не розуміючи тієї мови.
Марія дотягується до мого вуха. Я червонію, пожадливо ловлю гарячий шепіт:
— Юро, запам'ятай сьогоднішній день — тридцяте липня! Зрозумів? — по-дружньому потисла пальці моєї правиці і відійшла, поправляючи товсту санітарну сумку з червоним хрестом на білому полі.
— Цікаво, звідки ж вона про це довідалася,— стиха запитує мене Грищенко. «Виявляється, вона і йому встигла шепнути»,— ревниво подумав я, але не даю взнаки:
— Хіба не все одно? Вигадувати ж не стане...
А десь за годину по цьому нам офіційно оголосили, що сьогодні вирушаємо на передову.
— Що вони собі думають,— невдоволено бурчить Губа,— уже третю годину шпаримо без перепочинку. Та ще й нав'ючені, як віслюки.
— Фронтове життя, Миколо, починається раніше, ніж потрапиш в окопи,— повчально проголошує Грищенко.— Сподіваюсь, ти вже це відчув?
— Та відчув, хай йому... Краще б воювати.
Виходимо на узлісся. Зупиняємось. Довкола стоять танки нашої бригади, замасковані вільшиною, березами та дубами, котрі тут, на узліссі, могутніші й розкішніші, ніж у гущавині пралісу. Одна «тридцятьчетвірка», що неподалік від нас, прикрита свіжозрубаним гіллям ліщини. З-поміж листя визирають, наче блідо-зелені корали, горіхи.
— От харцизяки! — лається Грищенко.— Ну, коли, відступаючи, палили все, нищили, то вже так... А тепер же наступаємо, мусимо ж берегти кожне деревце! А вони ліщину косять.— Хтось регоче, а я пригадую, що Грищенко — лісничук, і в мені гасне роздратування.
— Помовч,— кажу,— ще люди гинуть, а ти — про ліщину... Звідкілясь, мені навіть здається, що згори, докочується команда:
— Струнко!
До нас іде майор Голубєв у супроводі старшого лейтенанта Суниці і начальника штабу батальйону лейтенанта Покрищака.
Лейтенант Івченко, скувавши стрій грізним поглядом, вибіг назустріч, віддаючи комбату честь. Але той недбало махнув рукою:
— Вільно, вільно! Не на параді.— І вже до мінометників: — Що, стомилися, хлопці, зі своєю заплічною артилерією?
Дехто мовчки стенає плечима, інші ніяково переступають з ноги на ногу.
— Знаю, що стомилися. Адже нинішній міномет — це не колишня ротна пукалка. Зброя грізна — і нелегка, хоча й доводиться носити. Але наказ є наказ, і ми мусили його виконати. Я радий, що й цей екзамен — останній екзамен перед боєм — ми витримали. Від імені командування батальйону оголошую вам подяку!
Ми дружно відповіли.
Далі комбат сказав, що десь за годину — загальнобригадний мітинг, після нього вирушимо в бій.
— А зараз можете скласти своє спорядження до виділених для вас машин,— показав рукою на півторатонки й «студебекери», що стояли неподалік,— і відпочити. Не забудьте перевірити зброю, взувачку, вдягачку, щоб ніяких зазубринок. Це не відкладайте, а то буде пізно,— каже майор,— рівно, спокійно, ніби веде дружню бесіду. Немає в ньому отого металевого дзвону, до якого ми звикли на стройовій підготовці всього батальйону чи на тактичних заняттях. І та м'якість, людяність інтонації одлунюють у душі чимось добрим, тихим, приязним.
Отже, перепочинок... Для початку ми навантажили боєприпаси на автомашини. Я підносив ящики з мінами, Грищенко подавав на кузов, а вже там складав їх рівними стосами єфрейтор Власюков — найстарший з-поміж нас. Але й найповороткіший і найстаранніший. Чи то чистити зброю, чи викопати шанці, чи підшити комірець — він встигав швидше за всіх і робив це краще. А вже коли доводилося картоплю чистити — то не він біля неї порався, вона сама обчищалась.
Я радий, що знаходжусь в обслузі, де першим номером єфрейтор Власюков. Може, хоч дещо перейму від нього. Ми навчилися в школах, технікумах, ба навіть в інститутах молоти язиками, як терпугами, але часом, коли до діла, повзаємо, наче сліпі кошенята. А Власюков говорить мало, він — робить.
— Хлопці, перекур! — неголосно, але урочисто гуде сержант Бородін.
— Воно б не вадило, коли це не жарти, бо аж вуха попухли.— Власюков стрибає з машини, знімає пілотку і, вивернувши, витирає нею спітніле обличчя. Без пілотки він нагадує колишнього мого вчителя: круте чоло з язиками залисин, кругла голова на короткій, дебелій шиї.
— А я не жартую.— Бородін манить нас рукою туди, де лежать речові мішки та скатки. Бачимо розіслану скатертиною газету, а на ній — оце так Бородін! — п'ять купок справжньої фабричної махорки. Питаємо в сержанта, де роздобув? А він спокійно, нехотя, ніби таке завжди було, відповідає:
— Зрозуміло де — у старшини, де ж я ще можу взяти? Це — на три дні, а там знову видадуть.
Западає мовчанка. Мабуть, у цю хвилину кожен подумав: а чи наступного разу і на його долю ділитимуть пайок, чи, може...
Причовгав Губа, котрий вовтузився біля міномета та панцирів.
— Ну, хлопці, якщо вже нам видають махорку,— значить, наше діло — табак!
— Ти дивись, наш сорокопуд розкаркався нині, як ворона, бодай тобі з твоїм крумканням! — звіркувато блимнув Грищенко. У Грищенка дивно переплелися начитаність, освіченість — і марновірство.
— Видали її тому, що від сьогодні ми вже на фронтовій нормі,— стирає сутичку Бородін.
— О, то, значить, і сто грамів буде? — не вгавав Губа.
— Про це старшина ще не казав.
— Та годі вам,— гукає Власюков,— давайте вже ділити. Ну, хто одвернеться?
Поділили. Останнім згрібає свою купку Грищенко. На його чорному кисеті аж палахкотить червона квітка, вигаптувана гарячою заполоччю. Він замилувано дивиться на неї, розгладжує, пальцями.
Хоча ми з ніг до голови одягнені у все казенне, проте в кожного є яка-небудь дрібничка з того, цивільного світу, про який пам'ятаємо і вдень і вночі. В одного — кишеньковий ножичок, в іншого — полірес, як каже Губа, тобто гаманець, а ще в когось портсигар, годинник або малесенька вигаптувана хусточка, якою шкода навіть скористатися. Ці речі ми ревно зберігаємо, вони викликають солодкі спогади про минуле, вони — найдосконаліші рації, котрі настроюють наші думки на далекі, ледве вловимі хвилі.
У Грищенка така рація — кисет, котрим він ото зараз милується. Грицько, певне, чекає, доки хтось із нас зацікавиться червоною квіткою. Тоді він зведе на співрозмовника сірі, спокійні, повні вдячності очі і мрійливо почне: «Це Орися так вишила. О, вона в мене!.. Аби хоч трохи повчилася в городі, стала б маляршею на всю область... Ото як ми одружувались...»
Коли слухаєш ту розповідь уперше — либонь, сприймеш все за щиру правду. Але Грицько охочий до слова, розповідає про минувшину залюбки, при найменшій нагоді. І щоразу все переінакшує. Тепер уже ніхто з нас не знає, де там правда, а де вигадка. Та, мабуть, цього вже не знає й він сам... Може, саме тому зараз ніхто не виявив нової зацікавленості квіткою на кисеті. (От черстві душі!) Грищенко аж розгубився. Він такого не чекав.

10

Широка лісова галявина напрочуд мальовнича. Велетенські — одна до одної — сріблясті ялини стоять, ніби оберігаючи трав'янисте озеро од пустотливих колінноголих берізок. А ті натискають з усіх боків, намагаються прорватися, та їм не поталанило. Тепер вони, як піддівки-бешкетниці, спинаються навшпиньки, щоб зазирнути через плечі ялин на галявину. Галявина вабить їх простором, вабить хмільним запахом буйного різнотрав'я.
Я приєднуюсь до чималого гурту бійців, котрі оточили танкіста Марченка. Він розповідає про знамените танкове побоїще біля Прохорівки, у якому орали гусеницями поле сотні машин, розповідає так, ніби сам побував у тому пеклі.
— Танки — і наші, й ворожі — на великих швидкостях ішли на зближення, розстрілюючи один одного прямою наводкою. А одна наша «тридцятьчетвірка» налетіла просто на німецький танк — лоб в лоб зітнулися, криця в крицю... Випробовувалась не просто сила, а сила духу, міцність нервів, витримка. Коли вже не вистачало боєприпасів, наші хлопці маневрували так, щоб своєю машиною вдарити фріца в борт, одним словом — таранити.
— І самі теж гинули? — не стримується котрийсь слухач.
— Всяке бувало,— зовсім тихо каже Марченко. Після короткої мовчанки з попереднім запалом додає: — Але ж і ворожі танки палали чортовим багаттям! Там їх ціле кладовище — обсмалених «тигрів» та «фердинандів». Над бойовищем клубочилися хмари чорного диму, як над велетенським пожарищем. Вулканічний гуркіт струшував землю. Ще б дати гітлерівцям пару таких прочуханок, ми б тоді й до своїх домівок дісталися, правда, земляче? — старшина підбадьорююче киває Чопику.
— Схоже на те,— осміхається Петро,— тим паче, що до твоєї домівки, до Сумщини,— рукою подати...
До Марченка проштовхується невисокий циганкуватий лейтенант Байрачний:
— Здоров, старшина! — сяйнув вуглинками очей.— Значить, я зі своїми архарівцями буду на твоїй машині, знаєш?
— Та мені вже сказали.
— Можеш вважати, браток, що ми тепер зв'язані однією пуповиною.
— По моїй машині битимуть, а осколки будете ви хапати,— скупо усміхається танкіст.
— Буде й так, і навпаки, але нудьгувати не доведеться. Страх набридло нидіти... А як, орли, по-вашому? — не сказав «архарівці», мабуть, лише тому, що серед «орлів» стояв Черв'яков, котрий чи не вдвічі старший від Байрачного.
— Та вже пора! — погоджуються хлопці.
— Я теж так думаю,— гуде глухуватим басом Черв'яков.— З нами ось уже п'ять місяців панькаються, одіж та хліб переводимо, а користі ні на гріш... Он у маршових ротах місяць-два пострибав — і на фронт. А ми ніби привілейована каста. Чому? Бо добровольці? Так не ми ж перші і не ми останні. Пора б уже.— Черв'яков говорить стиха, але пристрасно, ледь заїкаючись, і тому здається, що він аж кипить.
«Скільки йому?» — думаю. Мабуть, років сорок п'ять — не менше. Сива голова, посічене крутими зморшками обличчя... А своєю нетерпеливістю, своїм запалом схожий на двадцятилітнього. Що ж привело людину такого віку, та ще й короткозору, в мотострілецький батальйон? Знав, коли йшов сюди, що на нього чекає не офіцерська посада, навіть не сержантська, а буде він простим червоноармійцем, рядовим. У такому ж чині Черв'яков воював проти Колчака двадцять з гаком років тому; його ровесники, його бойові соратники нині носять полковницькі чи й генеральські погони, а він — рядовий. До того ж рідному місту — Челябінську — не загрожувала окупація. Мав пристойну посаду, мав броню, яка гарантувала від фронту, мав квартиру в центрі міста. Інший би сидів, чекав кінця... А Черв'яков пішов добровольцем, та ще й не один, а разом зі своїм сином.
Що ж його, Черв'якова-старшого, привело в цей батальйон? Невже спогади про буремні молоді літа? Думаю, що ні. Людина такого тверезого розуму не піде перестрівати молодість. А може, захотів відзначитися, прославитись? Але й цим його не спокусити — не ті літа! Тоді що ж? Відповідь одна — серце, совість, совість комуніста і патріота.
Черв'яков знімає окуляри в металевій оправі, протирає хусточкою, часто кліпаючи червонуватими, запаленими повіками. Зодягши, витягує шию, озирається довкола, відшукуючи когось у натовпі.
Десь у центрі галявини рипнув баян. Спершу несміливо, уривчасто, ніби йому щось заважало, а далі вирівнявсь. І вже над людським гомоном, над шелестом ялин та беріз широко й привільно полилася знайома ще з довоєнних літ мелодія про трьох танкістів, трьох веселих друзів. Її любили, бо кращої пісні про танкістів, про цих справді героїчних людей не було.
Лейтенант Байрачний, зачувши баяна, став проштовхуватись до центру галявини. Коли його невисока постать загубилася в юрмі, старшина Марченко усміхнувся до Черв'якова-старшого:
— З вашим командиром — і море по коліна.
— Який командир, такі й бійці,— напівжартома відказав той і, когось забачивши віддалік, зазивно махнув широкою, як саперна лопата, долонею. Я озираюся: Володя Черв'яков стоїть біля кулеметників. Помітивши, що його кличе батько, пішов до нас.
А баян уже виграє веселу польку-пташку. Нам видно лише голови тих. хлопців і дівчат, котрі витанцьовують у тісному колі.
— Оце листа одержав з дому, від Наталки,— хвалиться Черв'яков.— Та в ньому більше до сина, ніж до мене. Хай би почитав...
Я слідом за Марченком просуваюся до кола, в якому танцюють. Баян — тепер замріяно і повільно — розхлюпує «Амурські хвилі», котить їх понад галявиною, понад пілотками та шоломами аж до суворих, цнотливо зодягнених ялин, до веселих колінноголих берізок. Марія чомусь не танцює. Марія стоїть у першім ряді глядачів, зовсім недалечко від мене. Але біля неї — Грищенко. Сьогодні мені чомусь набагато дужче, ніж будь-коли, хочеться з нею поговорити. Я ще не знаю, про що б ми говорили. Та це й не має значення. Все рівно відчував би я одне — її, і думав би про одне — про неї. А може, ми ні про що не говорили б взагалі. Узяв би її маленькі пальці у свою жменю, і йшли б ми отак пліч-о-пліч крізь гущавину лісу, через узлісся, аж у відкрите зелене поле...
Марія помітила мене, киває мені головою, але то не заклик, то просто так, ніби вітання, хоч ми сьогодні вже віталися. Ну, й на тому спасибі, думаю собі, що хоч помітила, а не відвернулася. Грищенко, трохи схилившись до неї, щось шепоче. Дівчина заперечливо крутить головою. Це мене трохи тішить. Я не знаю, про що вони гомонять, але те, що вона не погоджується, мене радує. Отже, не так уже у них все злагоджено, не така вона вже й всеготовна перед тим довгоногим, як це мені іноді здається. Може, я даремно пасую. Просто мені бракує хоробрості й настирливості. А взяти б оце зараз та й запросити її до танка. Обійти якийсь круг-два про людське око, а потім чкурнути з нею в гущавину. Там уже ніхто б не завадив поговорити. І все б з'ясувалось... А що, власне, треба з'ясовувати? Те, що вона мені подобається, це вже й так зрозуміло, принаймні для мене. Чи подобаюсь я їй? Це теж майже не викликає сумнівів. Коли б подобався, то не стовбичила б вона зараз поруч з отим Грищенком...
А де ж би вона мала бути? Дівчина, в оточенні кількох сотень лобуряк, самотньою не залишиться. Не буде Грищенко, то буде хтось інший на тому ж місці. Знайдеться нахаба, котрий не зважатиме, терпить вона його чи ні, однак буде за нею волочитися. Може, й Грищенко їй не до вподоби, але ж він настирливий, як цап, і причепливий, мов реп'ях. А я, виходить, боягуз, йолоп неотесаний. Ось і зараз дівчина позирає на мене своїми карими, трохи сумовитими очима. Ніби кличе... Ступаю крок, другий. Але «Амурські хвилі» стихають. Коло стає ще тісніше. Баяніст тим часом розправляє погон з яскравими сержантськими личками, схиляє чорний шолом над білим розсипом ґудзиків, перебігає по них грубими, але на диво слухняними пальцями. І вже злітає вогнева, задерикувата мелодія частівок, мелодія, під яку і танцювати, і співати однаково легко.
Грають усмішки на обличчях, хтось м'яко гупає каблуками, але в колі — пусто. Та ось, протаранивши живу стіну, виривається туди рудоголовий, веснянкуватий сержант Чопик. Він притопує чобітьми і розкидає руки, ніби для зльоту. Обходить коло, випнувши груди, майже торкаючись ними глядачів. Темп музики наростає, і Чопик уже живе ним. Кожен порух його пружинистого, легкого тіла збігається з ритмом. І вже здається, що не сержант танцює під баян, а баян грає під його танок. З-під пілотки, зсунутої набакир, вибиваються рудуваті вихорки. Наче жарке полум'я. Щоки зарум'янились, і веснянки пригасають, як на зарожевілому небі гаснуть зорі. Хтось ляскає в долоні, інший підсвистує, а Чопик невисоким, але чистим тенором заспівав:

Я — військовий, я — військовий,
Я — військовий, не простий;
Я на заході — жонатий,
А на сході — холостий.

Ляскіт долонь, сміх, Марія теж сміється, аж головою хитає.
А танок триває. До Чопика — на підмогу чи на виручку — вискакує чорний і верткий, мов жук, Байрачний. Хвацько б'є долонями по начищених хромових чобітках, потім у швидкому ритмі танцю наближається до кулеметниці Капітоліни Шмельової. Зробивши рукою широкий жест, уклінно припрошує її до танка. Кулеметниця трохи ніяково стенає щупленькими, які, либонь, просять захисту, плечима. Байрачний вклоняється ще раз. Дівчина ступає перших два-три кроки несміливо, ніби намацує стежку, а потім, розвихрено кружляючи, у дикому темпі облітає все коло. Відтак, надибавши тверду місцинку в центрі, почала легко, граційно витупцьовувати густий перебір. Зібрана в тугу горсточку, пружиниста, легка, вона, здавалося, танцювала без найменших зусиль. Затиснувши в пальцях синю спідничку, підсмикнула її до колін, щоб не спутувала ніг, і, не збавляючи темпу, тонким дискантом завела ніби у відповідь Чопику:

Маю мужа, маю мужа,
Та до хлопців не байдужа...
Хоч заміжня — не вдовиця,
Та люблю повеселиться.

І, виждавши такт, додала:

Та люблю повеселиться,
Бо скучати не годиться.

Хлопці вже не сміються, а ревуть у захваті од танцю, од пісеньки, од того, як то мило Капа притримує пальчиками спідницю... Перекочується галявиною, ніби аж гордовито:
— Ну й Капа, ну й кулеметниця!
— А Чопик! Шеймин син! Чортів Чопик-одесит!
— А наш комвзводу Байрачний! Теж не дасть у кашу наплювати. Ай молодці!
Задні натискають на передніх, тим доводиться впиратися ногами, братися за руки, щоб не потрапити в коло.
Раптом, перекриваючи гамір, сміх, вигуки й музику, угору б'ють високі звуки сурми. Лелюк грає збір.
— Ех, шкода,— відхекується розпашілий Байрачний,— не дали й дотанцювати.— Він підходить до Марченка: — А чого ж це танкісти не прийшли на виручку автоматникам та кулеметникам?
— Такі орли із самим дідьком впораються без допомоги! Одна Капа чого варта або Чопик, та й ви — нівроку,— злегка торкається його ліктя. І в тому стриманому дотику — і повага, і приязнь, і, може, навіть радість, що саме з таким весельчаком випадає йому, Марченку, йти в бій.
— Недарма ж кажуть,— усміхається танкіст,— що бадьорість бійців — ознака високого бойового духу армії.

11

Танки, густо обліплені автоматниками, ніби комашнею, з гудінням, з ревом проскакували повз нашу автомашину, вирулюючи на дорогу. Я сиджу біля заднього борту, тент не заважає мені спостерігати за тим, що діється навколо. За гусеницями зривається сизувато-коричнева, ніби дим од кізякового ватрища, курява, але відразу ж, не розсотавшись, осідає, прибита густим, по-осінньому дрібненьким дощем. Автоматники, щоб не промокнути, зодягнені в шинелі, поверх яких виблискують зеленою фарбою омиті дощем панцири.
Жодне з військових з'єднань, жодна з частин, окрім нашої, котрі брали учать у боях на фронтах Вітчизняної війни, не мали такого дива на своєму спорядженні, як панцири. Вони були виготувані з п'ятиміліметрового сталевого листа. Верхній кінець панцира, ніби широка шлейка фартуха, обхоплював ліве плече. Під ним лежала брезентова подушечка, щоб сталь не муляла тіло. Власне, на цім «плечику» і тримався панцир, верхня частина якого закривала груди — од шиї до пояса. Нижня — затуляла тіло од пояса до паху. Вона була наглухо прикріплена до верхньої брезентовим поясом, і, коли людина сідала, той «фартух» міг вільно западати під верхню частину. Панцир мав трохи опуклу форму, був досить міцний: автоматна куля з відстані тридцяти метрів його не пробивала. Цей броньовий захист здавався нам вельми надійним. Очевидно, такої ж думки були й конструктори з Уралу, котрі його вигадали. Панцири видані не лише автоматникам та стрільцям, а й петеерівцям, гармашам, мінометникам. Ми знали його єдину ваду: панцир сковував рухи, а повзати по-пластунськи у ньому просто не можна було.
Повз нас уже прогуркотів один танковий батальйон. Ось ідуть танки іншого. Бачу усміхнене циганкувате обличчя Байрачного. Він примостився спереду башти. Довкола башти й на жалюзі — його архарівці. Значить, у цій машині, десь там, під склепінням товстої броні, сидить старшина Марченко. Він зараз, певне, радіє, бо таки настав час, якого він так гаряче ждав, не менш гаряче, ніж Черв'яков-старший.
Я розумію нетерпеливість Марченка. Адже в нього, як і в мене, як і в багатьох, котрі оце обліпили танки і сидять у машинах, ось уже років півтора чи й більше в серці гострий шпичак. Ми полишили, відступаючи або евакуюючись, не лише домівки та рідну з діда-прадіда землю, ми полишили там найдорожчих, найрідніших людей — матерів, сестер, дружин з дітками малими або коханих... Яка їхня доля, що сталося з ними там, в окупації? Живі вони, а чи в нелюдських муках сконали на своїй землі або на землі чужинця? Ці думки невідступно супроводжують нас і вдень і вночі. Адже ніякої вісточки звідти, з-за лінії фронту, бо все те — наче в потойбічному світі.
До того ж Марченко, мабуть, рветься на передову і тому, що він ще не воював, не нюхав пороху, йому, певне, уявляється отой герц значно цікавішим і красивішим, ніж те є насправді. Хоча, взагалі, що може бути красивого чи цікавого у смертельному бойовищі, де ллється кров, де вогонь і метал знищують усе живе, де гинуть люди...
Чи рвуся і я так, як він або Черв'яков, у бій — цього не скажу. Я розумію, що треба воювати, саме тому і став добровольцем. Бо коли я не піду, і другий, і третій, то хто ж має тоді прогнати ворога з рідної землі?
Але мене пронизує страх смерті. Про смерть думаю ще з першого дня війни. Я не можу уявити себе вбитим, неживим, як не можу уявити неживими Грищенка, Суницю, майора Голубєва, Марію Батрак, Чопика, Марченка, або Капу, чи Байрачного. Це було б протиприродно, як протиприродно зрубати яблуню, котра стоїть, обсипана цвітом.
Що я можу вбити одного чи десятьох фашистів — так і мусить бути: адже вони ішли до нас, щоб убивати. Вони чинять насильство, а будь-яке насильство — це зло.
Мати ще влітку сорок першого, проводжаючи мене за ворота, чи то благала, чи наказувала крізь сльози: «Ти ж, синку, бережи себе!..»
 
Наші Друзі: Новини Львова