Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 03 червня 2020 року
Тексти > Жанри > Роман

На безіменній висоті. Частина 1.

Переглядів: 15853
Додано: 05.04.2009 Додав: ligaron  текстів: 13
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Сканував: ligaron
— Гриню, ти не лякайся. Я піду сигналити.— Він ніби й не почув.
Вийшовши на подвір'я, двічі стріляю в небо, а потім — даю коротку чергу. Луна помножила її, покотила над лісом і долиною.
Знаю, що так можна накликати на себе біду, та разом з тим тільки так можна гукнути людей на порятунок. Відомо, що боягуз десятою дорогою обмине те місце, де стріляють, а сміливець піде на нього.
— Що ж,— кажу Грицькові,— відтепер станемо чекати сміливців. Якщо вони наші — бути нам на коні, якщо ж німецькі — то...

*

Глухо поскрипує тапчан. Мабуть, Грицькові на ньому мулько, але це, зрештою, дрібниця, тим більше для Грицька. Адже він уміє спати навіть на танковій броні, а тапчан — це вже розкіш. І взагалі, боєць — не якийсь там пестунчик, він мусить у будь-якому становищі почувати себе наче вдома.
Крізь нещільно запнуте шинеллю вікно падає на підлогу навскісний місячний промінь. Здається, він хитається і то народжується, то вмирає. Це протяг розгойдує шинель. І ця нетривкість променя чомусь асоціюється в моїй уяві з нашим становищем: будь-яка випадковість може перекрити шлях у завтрашній день...
— Мабуть, немає поблизу ні сміливців, ні боягузів,— подає голос Грицько.— Вже хвилин двадцять минуло, як ти стріляв, а щось ніхто не заявляється до цієї нори. Та й що ті три-чотири постріли... Жоден дідько сюди й носа не поткне, ось побачиш...
Мовчу. Він, либонь, має рацію.
— Наші танки можуть отам, за лісом, звернути праворуч, дізнавшись, що переправа вище по течії,— спроквола, ніби вголос міркуючи, каже Грицько.— Ти, Юро, краще піди їм назустріч, перестрінеш — і направиш сюди якусь машину. А я чекатиму...
Мені й самому спадало таке на думку, та я мовчав, щоб не хвилювати Грицька... Адже минуло вже годин зо три, відколи ми в цій колибі, а бригади все немає. Якщо наші не напоролись на ворожу засідку і не зав'язався бій, то їм би час давно вже бути тут.
— Назустріч бригаді я не піду. Я не залишу тебе самого.
— Ти — боягуз! — роздратовано вигукує Грицько, зводячись на лікоть.— Боягуз!
— Можеш ображати мене, називай як хочеш, але залишити тебе в біді я не можу... Адже довкола блукають фріци...

*

Грицько знову просить води. Кажу, що води немає.
— Хоч з річки, хоч з болота, хоч якої-небудь...
— Нічим принести, адже казанки так і зосталися на танку...
— Ну, то розтопи снігу, щоб напитись...
— Ні в чому.
— І де ти в біса взявся на мою голову... Чому тебе не коцнуло, стало б менше на одного ірода... Ну, ось прийде наша бригада, я розкажу, як ти доглядав мене. Байрачному теж розкажу, він тобі всипле по самісіньку зав'язку...
Торкаюся рукою його чола — воно аж пашить, жар. Ну як мені рятувати цього бідолаху? Виходжу на подвір'я. Місяць майже в зеніті, значить, уже десь біля півночі. Десь на півдні бліді одсвіти багрового пожарища борються з густою темінню, чи там лише наш передовий загін, а чи вся бригада? Мабуть, вона таки звернула праворуч отам, за лісом, на розсосі доріг! Тоді чекати на неї нема чого. Хоч би ж Байрачний підоспів з хлопцями, може б, щось гуртом придумали...
Згрібаю жменею незайманий сніг, здавлюю у невелику грудку. Заношу до хати. Грицько аж поривається її вкусити, але я не даю. Відламую крихітками і кладу йому в рот, а грудкою щедро зволожую спраглі, запечені губи.
Йому, здається, трохи відлягло.
Тоді йду по хмиз. Розтягую купу, щоб дістати найсухішого, і натикаюся на ґринджолята. Витягаю їх звідти на світ божий! Великі і легкі. Думаю, що, певне, хтось приходив до лісу за паливом, бо на них ще й шлейка з брезенту ціла-цілісінька. А лісник ото й одібрав. А що, коли на них покласти Грицька, підмостивши сіна, та й податися назустріч бригаді?
Кажу про це Грицькові, але він не погоджується.
— Мені й так болить усе, а на них — геть душу витрясені... Краще пождемо наших... Чому ти нічого не кажеш та все стовбичиш біля отого вікна? — ледве чутно запитує Грищенко — Боїшся проґавити наших?
— І наших, і німців. Бо коли вони, підкравшись до хати, закидають нас гранатами, то тоді вже й наші нічим нам не допоможуть...
Тиша. Чути, як у підпіччі шарудять миші. Двічі скрипнув тапчан. Я допомагаю Грицькові зручніше вмостити ноги.
— Вони в тебе такі довгі, що їх і здоровому важко тягати.
— Не я їх тягаю, а вони мене... Саме через те, що трохи задовгі, і нещастя скоїлося. На коротких не вискочив би поперед вас, може б, куля дісталась комусь іншому...
Наше манаття майже все висохло. Лише з халяв чобіт валує біла пара. Я їх понастромлював на патички, поставив над розжареною плитою догори підошвами. Ходжу по хаті, обмотавши ноги онучами. Воно й добре, бо — тихо.
— Все не можу згадати, був Чопик на нашому танку після обіду чи не було його? — Грищенко повертає до мене своє потемніле, зіжмакане болем обличчя.
— Я теж не пам'ятаю. Адже він вкублюється завжди спереду. Я просто не міг бачити, хто там, бо сідав уже на ходу... Наздоженемо наш батальйон, тоді дізнаємось.
— А чи наздоженемо?..

9

Ллє дощ, по-літньому теплий, густий, краплистий, щедрий. Та на пероні невеличкої станції Шершні не проштовхатися. Челябінськ проводжає на фронт своїх добровольців. На цій станції півтора року тому ми з Чопиком вперше ступили на незнайому для нас уральську землю. Повели нас тоді крізь завірюху в ніч, у невідомість, що холодила душу...
Нині ж тут ми сядемо до ешелону, котрий повезе нас на захід, ближче до своїх країв, повезе туди, де гуркочуть громи, де нуртує вогненний шквал, де кожного з нас чекає невідомість. Рясні сльози на жіночих обличчях маскує дощ, але він не здатний замаскувати тремтіння губ і червоні, аж набряклі, повіки. Хоч за мною тут ніхто не плаче, все ж душу огортає давкий, холодний сум.
«Прощай, Челябінськ, і уклін тобі за все!»
— Тепер, друже, ми в боргу не лише перед українською, а й перед уральською землею,— штовхнув під лікоть Чопика.
— Авжеж,— погоджується той.
— Аби тільки, дав бог, пощастило! Аби не сталося того, що біля Таганрога...
— Не станеться! Тепер ми женемо фріца, кисільна його душа, а не він нас. Тримай вище голову!..
Лелюк сурмить з даху першого вагона.
— По вагонах! По вагонах! — котяться вздовж ешелону, приглушуючи плачі й ридання, останні слова. А вони ж, обірвані, недоказані, завжди здаються найважливіші.
Танкісти в чорних, аж лискучих під зливою шоломах біжать до платформ, на яких стоять, прикриті новими брезентами, «тридцятьчетвірки». Чопик, метляючи полами шинелі, подався до своїх. Я забираюсь до пульмана, де розташувалися мінометники. Дивлюся в розчинені двері. До вагона поспішає наш командир, старший лейтенант Суниця. Він озирається і махає на прощання рукою своїй дружині та білявенькій доньці.
А поїзд, коротко скрикнувши, рушив, став набирати швидкість.
За три доби ми вже розвантажувались на підмосковній станції Кубинка.
— Бач,— каже мені Чопик,— до Челябінська добиралися більше місяця, а сюди — в десять разів швидше.
— Ну то й що?
— Значить, тут ми в десять разів потрібніші, ніж там, зрозумів?
— Раніше я й не помічав, що ти маєш схильність до аналітичного мислення. Похвально!.. Тільки ти не завважив, що потрібні тут не персонально ти і я, а бойове військове з'єднання, от і влаштували для нього зелену вулицю... А попри це — ти маєш рацію: ми таки тут значно потрібніші, ніж там.
Своїм ходом — на машинах, на танках — рушаємо на південь.
Вірилося, що одразу ж потрапимо на передову. Але, поминувши Нарофомінськ, зупиняємося. У лісі — землянкове містечко. В ньому й розташовується наш моторизований батальйон автоматників-десантників.
Настрій у мене підупав. Бачу, що влаштовуємося тут не на якийсь день-два: у командирській землянці, де досі була долівка, хлопці настилають підлогу з вільхових обаполів. Вільха добре колеться.
Грицько Грищенко розпачливо хитає головою:
— Такі дерева рубають і переводять нінащо, такі дерева... Та вся ота запліснявіла землянка не варта навіть однієї отакої красуні... А її зрубали...
Знову навчання з ранку до пізнього вечора: стройова підготовка, тактика, матеріальна частина, стрільба з мінометів, з карабінів. Тренуємося на ходу зіскакувати, вірніше, звалюватися з танків при повній бойовій викладці. Страшнувато. На перших норах, бувало, так гепнешся, що аж іскри в очах розсиплються. Згодом навчилися, оговталися, звикли.
Якось, бачу, Грищенко нав'ючує на свої широкі плечі мінометну плиту.
— Що, зміняв писарського олівця?
— Зміняв.
— Чому?
— Марудна справа оті папери. Набридло... Тепер я в обслузі Бородіна.
— Чоловіком стаєш.
Грицько нічого не відказав.
Минали дні. І раптом неждано-негадано посипались на мене позачергові наряди. А причиною тих неприємностей послужив мій пояс. Пояс з брезенту, а доточений шкуратком.
Доки ми стояли в Челябінську, я ніяких стягнень не мав. На шкіряній частині пояса дірочок для пряжки вистачало: нас харчували непогано. Та коли прибули сюди і потрапили до резерву Верховного головнокомандування, становище змінилося. З резервістами, як відомо, не дуже панькаються. І це ми відчули відразу. Суп такий, що в ньому, як сказав Губа, крупина за крупиною ганяється з дубиною. Правда, для борщу ми лантухами носили кропиву. Може, вона й вітамінозна, але щодо калорійності, то... Бо дуже швидко стрункі хлопці стали скидатися на смички, а коренасті — на сучкуваті патики. І зовсім кепсько, що не видавали тютюну. Поблизу — ні військторгу, ні магазину. Та ми розвідали, що в найближчому хуторці — кілометрів за п'ять од нашого табору — одна бабуся обмінює тютюн на солдатський хліб.
Почали спрягатися: удвох живемо день на одній пайці, а другу віддаємо за склянку препоганого, з домішками якогось чортового зілля, росляку. Живіт мені підтягло, як хортові перед полюванням. Думаю, що коли б командир роти довідався про це, то всипав би нам по зав'язку...
Шкіряний кінець брезентового пояса катастрофічно довшав. Через кілька днів той шкураток виявився зайвим. Я вже проколював дірочки на брезенті.
Проколю, затягну пояс тугіше. Та тільки нахилюся, щоб завдати на плечі мінометну плиту, пояс одразу ж стає завеликий, спадає. Бо пряжка за найменшої напруги, ніби шевський ніж, розтинає зіпрілий од поту брезент. І вже на тому ремені тепер не дірочки, а суцільна розпірка.
Перед тим, як має вранці вишикуватись рота, командири обслуг перевіряють вигляд своїх підлеглих. Сержант Можухін, котрий командує нашою обслугою, окинувши пильним поглядом одразу всіх своїх бійців, найперше підходить до мене. Бере мій пояс за пряжку, злегка тягне на себе і перекручує ту пряжку на моїм животі довкола її горизонтальної вісі.
— Раз, два.— Він міг би так лічити до п'яти, а мо', й до десяти, пряжка б вільно перекручувалась. Але він далі одпускае пряжку.
— Рядовий Стародуб,— промовляє виразно, гучно, так що чутно й іншим обслугам,— за повну розхлябаність — два наряди позачергово! Після відбою черговий по роті скаже, що вам робити...
Виходить, за один повний оберт пряжки — один наряд. А оскільки сержант не має права дати воднораз більше двох нарядів, то він і не перекручує більше двох разів, щоб не лишилася «безкарною» зайвина. Бо це нагадає підлеглим про його не досить високі права і, значить, підриватиме його командирський авторитет.
Такі сценки майже щоранку. Це тішило моїх товаришів по обслузі, навіть командира нашого взводу — лейтенанта Івченка, котрий, було, стоїть віддалік, косує на нас оком і без співчуття посміхається.
Я не раз намагався пояснити сержанту Можухіну, чому така халепа з поясом. Та він на те не зважав.
— Це ж дрібниця...— кажу, бувало.
— У спорядженні воїнів дрібниць немає,— карбує сержант,— усе підпорядковане одній меті — високій боєздатності бійця.
Тоді я попросив старшину роти замінити це дрантя на щось ліпше. Той сказав, що «в налічії не імеється»... І сипались на мене позачергові наряди, як удари бича на спину віслюка.
Хоча я розумів, що сержант не порушує дисциплінарного статуту, що він намагається вивести нашу обслугу на перше місце в підрозділі і ніяких особистих рахунків зі мною не зводить, все ж мені було прикро та боляче. Адже щовечора, після відбою, я порядкував на ротному подвір'ї. Скільки того сміття винесено, скільки чистенького піску принесено та посипано ним лінійки й доріжки! Згорнути його докупи — була б Говерла. А кому користь від того? Марна трата енергії й часу. Невже для цього я пішов у добровольчу бригаду?
Врятував мене парторг роти єфрейтор Власюков. Він подарував мені свій ремінь, з яким прибув у бригаду. Я на радощах став так туго затягуватись, що й пальця не підсунеш. Позачергові наряди відпали... А трохи згодом той же Власюков попросив командира роти Суницю перевести мене з третьої обслуги в першу, де вивільнилося місце навідника. Командир зважив на прохання парторга. Таким чином я потрапив до першої обслуги, до сержанта Бородіна. Мені здалося, що заново на світ народився,— так стало легко й хороше. Тут усе робили гуртом, по-дружньому, без примусу. Бородін — людина на диво лагідна, душевна, без найменшого гонору. Навіть команди, які він дає, звучать ніби запрошення... Все мені тут до душі, крім одного,— що я опинився поруч з Грищенком. Я — навідник, а він у мене — заряджаючий, моя права рука. Проте проситися в іншу обслугу якось уже незручно.
Чопик, почувши від мене про цю історію, весело регоче:
— Ну й щастить тобі, бідоласі, як тому коневі, котрий скаржився: куди я — туди й гарба, ніяк не відстає. Він, роботяга, не міг збагнути, що впряжений.— За мить уже серйозно додає: — А може, це й на краще, що ви будете поруч. Адже він непоганий хлопець, та ще й земляк.
Я мовчу. Дивлюсь на його білосніжний підкомірець, на доладно припасовані погони. «Старається для Капи...»
Мені завжди стає легше після розмови з Чопиком. Ось і тепер ніби позбувся важкого тягаря. Він бачить лише світлий бік предметів, явищ, подій і саме на нього звертає увагу інших. Тому й подружився з Капою, бо й вона така. При згадці про Капу кажу йому:
— Ти знаєш, мені жаль дівчат, коли вони ото цурпелять по піщаному бездоріжжю свого «станкача». Обидві такі тонесенькі, крихкі... Ну й вибрали ж собі забаву, краще б уже автомат чи гвинтівку.
Петро сміється:
— Та вони обидві — і Капа, й Дуся — просто закохані у свого «максима». А коли любиш свою справу, хіба ж вона важка? Взагалі, скажу тобі, браток, що Капа — це не дівчина, а диво. Трапляється ж таке, що й з виду — красуня і душу має прекрасну. А вона в Капи як пісня. Одним словом — романтична.
— Дивись, щоб ота труба на коліщатах не витиснула з неї усю романтику.
— Вона — не з таких, не з легкодухих. Міцне, бісеня. Дарма що дівчина, а вдача — козача.— Очі хлопця аж сяють, коли говорить про Капу...

Вже тиждень нас майже щоночі підіймають по тривозі. Валандаємося до ранку, а далі, як і завше, розпочинається звичайний трудовий день. Недосипання геть виснажує.
— Хоч би хтось оту сурму поцупив у Лелюка,— жартують хлопці,— може, пощастило б виспатись...
Ось і сьогодні нас підняли по тривозі десь, либонь, годині о четвертій ранку. Нав'ючую на плечі мінометний лафет, прилаштовую речовий мішок, скатку, протигаз. Поверх пілотки зодягаю каску, а вже по тому закидаю на плече карабін. Мацаю, чи при боці саперна лопата. Здається, все на місці. Біжу до своєї обслуги, бо комроти Суниця уже нетерпляче позирає на свій великий, наче пухкий оладок, кишеньковий годинник...
Батальйон рушив. Попереду — автоматники: одна колона, друга, третя, потім рота протитанкових рушниць, за нею — ми, після нас — гармаші, а в хвості — господарники, санчастина й інші служби батальйону. Усе точнісінько, як учора і як позавчора.
Зупинять нас десь у переліску, накажуть зайняти вогневі позиції і окопатися в повний профіль. Для нас, мінометників, це означає вирити круглу яму діаметром у два метри, а завглибшки метра півтора. В ній має стояти міномет. Опріч того, викопати щілини для боєприпасів, для особового складу обслуги, та ще й з'єднати все те між собою ходами сполучення. А потім прокопати хід сполучення у повний профіль до сусідньої обслуги... Кілька годин гахкаємо лопатами, не розгинаючи спин. Від держаків у мінометників долоні твердіші, ніж підошва. Гімнастерка мокра од поту, хоч викручуй. І ледве встигаємо впоратись, як нова команда:
— Змінити вогневу!
Хапаємо частини ще не зібраного міномета, карабіни та інше спорядження й біжимо під уявним вогнем ворога на іншу позицію. Тут — усе спочатку. А кінець один: командир роти, поглянувши на свій кишеньковий «оладок», гукає:
— Відбій!
Обидва командири взводів повторюють за ним, ніби відлуння:
— Відбій!
— Відбій!
Ми полегшено зітхаємо, мріючи про жаданий відпочинок. Та ті вимрії наші марні.
— Міномети на в'юки! Шикуйся! Кроком руш! — Ведуть нас підтюпцем у лісовий табір до осоружних землянок. Там снідаємо чи обідаємо. (Це залежить від того, коли було зчинено тривогу і скільки часу вона тривала). А далі все —за розпорядком дня.

*

Йдемо. Сонце підбилося височенько, а з відбоєм щось не поспішають.
Колона зненацька зупинилася, хоча жодної команди не було. Я наштовхуюсь на Власюкова, на мене навалюється Грищенко.
— Не натискайте! — гукають передні.
— Чого претеся! — зупиняємо задніх.
— Може, привал?
— Який там у біса привал, ще ж до фронту далеко!.. Товчемось, відхекуємось, поправляємо в'ючні лямки, що вже поврізалися в плечі.
Небавом дізнаємося: колона долає водний рубіж. Через лісовий струмок перекинуто кладку з двох довжелезних сосон. Перебігаємо поодинці, тому й виникла затримка. Кажуть, що розвідники форсували цей струмочок вбрід, та він виявився глибоким, води — вище пояса. Тепер хлопці за кущами викручують свої бриджі та онучі.
Видряпуємось по крутосхилу і знову, розібравшись по двоє, тупаємо по розчовганій гусеницями танків дорозі.
 
Наші Друзі: Новини Львова