Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 03 червня 2020 року
Тексти > Жанри > Роман

На безіменній висоті. Частина 1.

Переглядів: 15854
Додано: 05.04.2009 Додав: ligaron  текстів: 13
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Сканував: ligaron
— Після поранення під Таганрогом попав у госпіталь. Потім евакопоїздом аж сюди. Тут, у Челябінську, у складі трудової, чи робочої, команди послали на воєнізований завод.
— Служив кадрову?
— Ні. На фронт втрапив, можна сказати, випадково...
— Значить, підготовки військової немає? — І, не чекаючи відповіді: — А ким працював на заводі?
— За спеціальністю.
— Мав бронь?
— Як і всі на таких підприємствах.
— З України? (Це він, мабуть, здогадався з моєї вимови).
— Так,
— Точніше.
— З Кіровоградщини, село Стародубівка, неподалік од Інгулу.
— Назва села походить од твого прізвища чи навпаки? — усміхається майор.
Я знизую плечима:
— Це питання ще не досліджене.
— Хто залишився там з рідних?
— З найрідніших — мати й сестра. А коли взяти до уваги двоюрідних і далі, то на цілий батальйон набереться. На жіночий батальйон, бо мужчини, крім хлопчаків, усі десь воюють...
— Запишіть цього Стародуба у свою роту, товаришу Суниця,— адресується майор до старшого лейтенанта, котрий сидите неподалік од розжареної, аж сизувато-лілової «буржуйки». Той кивнув білявою головою.
— Віднині ви, товаришу Стародуб, будете мінометником.— Комбат, певне, не випадково звернувся до мене тільки зараз на «ви», даючи зрозуміти, що «посвята» моя закінчена і що відтепер, коли я вже став рядовим червоноармійцем, відстань між мною і ним визначилася повністю.
— Хто на черзі, заходьте! — гукнув до дверей.
Мене тим часом підкликав до себе командир мінометної роти, щоб пояснити, як потрапити до підрозділу... На порозі — зарожевілий од морозу Петро. Приклавши руку до збитої набакир кубанки, рубонув:
— Товаришу майор, доброволець Чопик-одесит прибув у ваше розпорядження.
Певне, він одразу припав Голубєву до душі, бо той дуже лагідно запитав:
— А куди ж вас зачислити, товаришу Одесит?
— Перепрошую! Моє прізвище Чопик, а одесит — це, ну, для уточнення і щоб не так уже обрубано звучало...
— Так куди ж вас, товаришу Чопик,— до гармашів чи до мінометників?
— Розумієте, гармаш — досить флегматична професія, не люблю. А з міномета не пальнеш прямою наводкою... Мені б щось дійовіше.
Мабуть, майору така перебірливість не сподобалася. Він уже суворіше кинув:
— Ну, тоді йдіть в автоматники!
— Що ви, папашо!
— Який я вам у біса папаша! — гримнув Голубєв. Та Чопик не затремтів, не розгубився:
— Даруйте. Але автоматник — це, мені здається, занадто легко, несолідно. Щось би вагоміше.— Він так поворушив у повітрі пальцями, наче перебирав по струнах.
— Музикантів мені не треба,— спохмурнів майор,— а сурмач уже є.
— Ні, ні, що ви! Я не про музику.
Певне, комбату вже набридло, і він гукнув до писаря:
— Запиши цього чортика, тобто Чопика, в кулеметники!
— О! — зраділо вигукнув Петро.— Пряме влучання! Це якраз те, чого я шукав!
Я його розумію. Коли не пощастило стати льотчиком, то вже ліпше мати в руках кулемет, ніж якусь там пухкалку...
Так ми з Чопиком все ж потрапили в один батальйон, хоча й у різні роти.
Зовсім не бажана несподіванка чекала на мене в мінометній роті. Зайшовши до коридора будинку, де вона розташувалася, відразу ж наштовхнувся на Грицька Грищенка. Він викручував товсту ганчірку, якою, видно, мив підлогу. Струмені брудної води дзюркотіли в закопчене відро. На оголених до ліктів руках — чорні патьоки.
Грицько сердито поглядає на мої засніжені бурки.
— Сюди з брудними ногами не заходять! — промовляє таким незворушним, чужим голосом, ніби між нами не було півторарічної розлуки або ж наче я оце вже вдесяте пробігаю сьогодні повз нього і набрид своїм тупцюванням.
— Вони у мене чистіші, ніж твої руки.
— Чистіші чи ні — однак сліди залишиш на підлозі...
— Аби не в душі...— вертаюсь на поріг і обмітаю бурки.
Грицько — у новенькому військовому обмундируванні і в нових чоботях. Коли б не ця обставина, я подумав би, що він саме тут — неспроста... Але ж він — уже обмундирований, значить, прибув сюди на день-два раніше від мене. Звідки ж він міг знати, що я потраплю саме в мінроту?.. А може, я тому й потрапив сюди, що він уже тут? Докопатися до істини нелегко. У наш вік все можливе...
— Тобі куди? — блимає на мене, підіймаючи відро з помиями.
— До лейтенанта Івченка.
— По коридору праворуч, там перший взвод.
— Виявляється, ти не загинув отам, під Таганрогом? — не можу загнуздати своєї цікавості.
— Виявляється, ні!.. А ти, либонь, хотів би, щоб було навпаки?— Він прошкує до дверей, переходячи мені дорогу з повним відром помиїв...

*

У перші дні нашого перебування в добровольчій частині ми переобладнували дачні приміщення під казарми. Викидали зайві простінки, лаштували двоярусні нари, майстрували столи, ослони, вішалки, піраміди для зброї.
Якось одного такого дня командир роти старший лейтенант Суниця послав мене і ще кількох мінометників у розпорядження начальника санчастини. Той — зовсім ще юний з виду капітан медслужби — певне, й сам не знав, якою має бути санчастина МБА. Ми всі гуртом обговорили чимало проектів переобладнання приміщення, та жоден з них не мав загального схвалення. Хто зна, чим би скінчилася наша розмова, коли б не втрутилися дві дівчини, котрі досі мовчки порпались у ящиках з медикаментами.
Смагляволиця кароока Марія Батрак і її подружка — білявенька рожевощока Ліда Петушкова кількома фразами намалювали нам, якою має бути санчастина. Ми одразу ж взялися до діла. Марія, ніби справжній виконроб, показувала, що і як робити. Коли вона вимовляла «р», то здавалося, що в неї в роті перекочується недосмоктана цукерка. Либонь, гадав я, ця дівчина працювала десь будівельником. Та потім довідався, що вона перед війною навчалася в Мінському університеті, готувалася стати істориком. У сорок першому евакуювалась до Челябінська. Тут працювала біля верстата на тракторному заводі і відвідувала курси медсестер.
Коли ми впоралися з роботою, Марія, подаючи свою маленьку руку на прощання, мило прогаркавила:
— Приходьте, ну, може, на перев'язку чи так чого, прийматиму позачергово.
— Дякую,— кажу їй,— але я позачергово бути пораненим не хочу. Куди мені поспішати?..
Ніби нічого й не сталося. Тільки відтоді я став чомусь досить часто думати про Марію. Не виходить вона мені з голови — і все.

*

Вперше вишикували для огляду увесь моторизований батальйон автоматників-десантників десь по десятому дню нашого перебування в ньому, коли вже всі були обмундировані й озброєні. Вишикували в каре на широкому плацу, очищеному від снігу. Просто нас, мінометників, стала перша рота автоматників. На її лівому фланзі — кулеметний взвод.
Дивлюся й очам своїм не вірю: поруч з Чопиком — Капа. Капітоліна Шмельова. Туго перетята широким ременем шинель робить дівчину схожою на доладно зв'язану горсточку. З-під шапки грайливо вибивається над маленьким красивим вухом пасмо чорного, аж лиснючого, волосся. Вся вона зарум'янена, святково усміхнена. І в Чопика вигляд теж святковий, радісний. Видно, більшого щастя їм і не треба, аби лише бути поруч...
Того ж дня, десь надвечір, я таки побував у кулеметників. Капа з такою сердечністю зустріла мене, наче ми дружимо ще з дитячих років. Розповідала, як нелегко їй було потрапити до танкової бригади.
— Адже я не знаюсь на військовій справі, та й курси медсестер ще не закінчила. Кажуть, нам хлопців дівати нікуди, а тут ще май мороку з дівчатами. Станете медсестрою — тоді, мовляв, візьмемо. Що ж тоді, коли мені зараз треба! — Вона кидає теплий, променистий погляд на Петра, і той відповідає схвальною усмішкою.— Довелося розповісти секретареві райкому про трагічну загибель моїх батьків і сестрички. Їх розметала фашистська бомба. Хто ж, кажу, має за це віддячити фріцам, коли не я!.. Ну, а комбат Голубєв зарахував мене до кулеметників без вагання. І мене, й Дусю Єршову,— киває на золотоголову дівчину, що біля станкового кулемета.— Вона — мій напарник, мій другий номер.
— А командир вас не зобиджає? — поглядаю на Петра.
— Як командир — поки що ні...
— А як не командир?
— Здається, теж ні.— Капа зашарілась і метнулася до Дусі. Чопик проводжає мене до розташування мінометників, це — метрів триста, не більше. Тому йдемо поволеньки, маю ще хвилин десять.
— Значить, тобі, друже, поталанило: опинився в одній роті з Грищенком! — Петро припалює цигарку і спльовує кришки тютюну.— Дивись, може, це не випадково, кисільна його душа...
— Щастить.
— Ну, та дарма. Ти з ним говорив?
— Говорив. Він же зараз писарчуком у нас. Сам зачепив мене. Розказував, що вже після загибелі Зав'ялова його було тяжко поранено в голову й контузило. Не знає, хто й коли виніс з поля бою і як потрапив у госпіталь — теж не знає. Бо лише там прийшов до тями. Санпоїздом привезли до Челябінська. Тут вилікували і направили на тракторний завод. Звідти й прийшов у нашу бригаду.
— Якщо все це так, то грець з ним. А втім... поживемо — подивимось. Бувай!
— Бувай!
Ми розбіглися по підрозділах, бо сурмач Лелюк сурмив вечерю.
Хоча я й часто думав про Марію, але бачити її випадало зовсім рідко, та й то мимохідь, навіть словом не обмовишся. Вихідних для нас не існувало, а кожен день — од підйому до відбою — був так щільно завантажений, що годі й сподіватися на якусь вільну часину для побачення.
Правда, коли ото працюю на кухні — ношу воду чи колю дрова,— то бачу її віддалік. Або коли стою на чатах біля штабу батальйону, тоді теж бачу. То вона поспішає од контрольно-пропускної будки до санчастини з картонними коробками в руках, то прошкує до озера з алюмінієвим тазом. Тоді щось лоскотливо-тепле й радісно-тривожне підкочувалось мені до грудей. Та майже завжди оту радість витискала давка розпука, бо щоразу наздоганяв чи переймав Марію Грищенко Грицько, наш писарчук. Він супроводжував її кілька хвилин, говорив, мабуть, веселе, бо чутно було високий дівочий сміх... О, кілька хвилин наодинці з дівчиною багато важать. За ті кілька хвилин можна домовитись про побачення, можна наговорити безліч найкращих компліментів, од яких дівоче серце стає м'яким, як віск на сонці.
У такі хвилини мені хотілося пальнути з гвинтівки в його широку спину, а їй чимдуж крикнути: «Маріє, не слухай його, не вір отим брехням!» Але на чатах робити це заборонено, а коли носиш воду чи пораєшся біля дров, то неохота обзиватися, щоб вона не побачила, яке «бойове» завдання ти виконуєш... Смішно. Адже вона й без того знала до найменших дрібниць усі премудрості солдатських буднів.
Лише на комсомольських зборах, коли Марія не потрапляла до президії, то сідала поруч мене. Тоді ми вже стиха перемовлялися, коментуючи вдалі або невдалі виступи, але за тим коментуванням часто ховався підтекст, який сторонньому — нехай слухає — годі було вловити...
Правда, в походах Марія часто наздоганяла нашу роту, йшла поруч зі мною. Я радів з того, та водночас моє серце краяли сумніви. Можливо, я — ширма. Просто їй кортить поглянути на Грицька. Та не стане ж вона крокувати поруч з ним у голові роти, де йде відділення управління.
От вона й дріботить побіля мене — найзнайомішого їй між бійців, а зиркає на нього. Іноді в це не хочеться вірити, але біс їх розбере, цих дівчат, вони на все здатні...
Однак що б там не було, а схрестити шпаги з Грищенком я не міг. Занадто вже нерівні у нас шанси. Що не кажіть, а він — статурний, високий, красивий. У такого не гріх закохатися. До того ж вони знайомі ще по роботі на тракторному. Значить, дружба зі стажем... Та від усвідомлення цього я не відчув полегшення.

8

Грицько лежить нерушно, обличчям до припічка, на якому сичить і потріскує, бризкаючи вусібіч іскрами, соснове паліччя та смолиста хвоя. Очі заплющені, але він не спить.
Я тихцем, навшпиньках, щоб не тривожити його, підходжу до причілкового вікна, з якого видно дорогу. Місячна безгомінь. Ні танків, ні людей. Мимовільно виривається зітхання.
— Немає? — ворухнувся Грицько. Скрипнув тапчан.
— Немає.
І знову густа й тривожна тиша.
Я патичком згортаю докупи жарини, що край припічка, аби якась не впала на дерев'яну підлогу. Радію, що Грицько заговорив. Мабуть, почувається він трохи краще. Але ж знаю: кожне вимовлене слово може зашкодити.
Мені спадає раптом на думку, що можна ж розпалити вогонь і в лежанці, посередині якої вмуровані невеличка плита й духовка. Тоді хоч трохи прогріється хата, та й манаття своє швидше підсушимо.
За хатою лежить чимала купа хмизу, а під стіною, прибита снігом, гірка березових чурбаків. Ще, мабуть, господар заготував.
Заношу до хати паливо, пораюсь біля лежанки.
— Ти що, вирішив тут до літа просидіти?
— До літа,— кажу,— чи не до літа, а висушитися треба, інакше задубіємо.
Грицько стогне і скрегоче зубами.
— Юро! Юро! — раптом вигукує він, задихаючись, наче йому стискає хтось горло.— Пристрель мене, пристрель! Я не можу далі... не можу! Чуєш?!
— Ти що, збожеволів? Ану замовкни! — кидаюсь до нього од вікна. У блідих одсвітах тремтливого полум'я Грицькове обличчя видається аж страшним, так його перекошують і спотворюють болісні гримаси. Він корчиться, звивається всім тілом і кричить надривно, моторошно. Притискаю його за плечі до тапчана:
— Заспокойся, Грицю, не крутись... Полеж іще трохи, вже скоро прийдуть наші. І все буде добре.
— Ніхто в цю діру не прийде! Ніякому бісу ми не потрібні... Навіть Байрачний забув про нас.
— Прийдуть. Просто вони ще не встигли...— Витираю йому з губів сукровицю, і мені стає нестерпно лячно за нього. Коли в людини йде горлом кров, я завжди думаю, що це вже все... У дитинстві я ненароком побачив, як сільські дядьки били мішалками та кийками місцевого конокрада. Били його, лежачого, на снігу, били довго й жорстоко. І за кожним ударом гехкали, ніби виконували якусь важку і вельми потрібну роботу... А коли в конокрада пішла горлом кров, один бородач сказав:
«Тепер годі. Тепер уже все... Він довго не протягне».
І справді, через кілька днів той конокрад сконав...
«Невже не виживе Грицько? Невже він не протримається, доки прийдуть наші? А що наші? Хіба перев'язка його врятує?.. Йому, певне, потрібна негайна операція. А наш армійський госпіталь плентається десь далеко в тилах. Туди дістатися нелегко. Прихід бригади — це швидше порятунок для мене, ніж для Грицька... Та навіщо той порятунок мені без Грицька...»
— Грицю, не ворушись, щоб не було кровотечі... Ти ж — мужній, ти ж умієш триматися! — підбадьорюю його, аби чоловік сам повірив у те, що виживе.
Знімаю з нього майже мокру фуфайку, а натомість кладу сухішу, тепленьку, яка щойно висіла біля вогню. І знову позираю в причілкове вікно, чи не видко наших. Позираю і в те, що виходить на подвір'я, відсуваючи нетугий сніп сіна, яким воно заставлене.
Грицько притих, видно, трохи зігрівшись. Вибігаю з колиби набрати сухого паліччя. Ніч зоряна, морозна, сповнена дзвінкої тиші. Сніг порипує під чобітьми густим, басовитим рипом. Трісне гілка — і котиться луна, як од пострілу, аж самому лячно. Повновидий місяць високо завис над лісом. Мабуть, уже десь під північ, а на моєму годиннику все ще чверть на дев'яту. Зупинився, коли ото потрапив у крижану купіль, та й стоїть, нагадуючи мені про ту халепу... Якого чорта лейтенант Марафонов поперся на те плесо? Невже не можна було пробити одну-дві ополонки та й зміряти глибину? Тоді б не стали ризикувати танком та людьми.
Багаття моє розгоряється все яскравіше. Золотаво-рожеві язики полум'я облизують закіптявілий уже низ комина, сягають отвору печі, розгойдують загуслу по кутках кімнати темряву.
Грицько лежить, як і раніше, обличчям до вогню, мовчить. Очі заплющені, але він не спить. Біль судомить обличчя, і хлопець аж кулаки стискає, щоб притлумлювати стогін.
Просохлими, нагрітими онучами обмотую йому ноги. Намагаюсь робити це м'яко, лагідно, щоб не завдавати болю. Накриваю пораненого сухішою фуфайкою, а ту вішаю біля вогню — хай сохне.
Грицько вже не запитує ні про бригаду, ні про хлопців, котрі пішли з Байрачним до ближнього села.
«Чому ж немає хлопців? Що це може означати?..»
Лячне питання зринає переді мною знову й знову.
Грицько мовчить, хоча й відчуває, що я — поруч. Я мушу шукати для нього порятунок.
Витягаю ріжок з автомата, дістаю з кишень обидва запасні. Простилаю на лежанці біля припічка суху ганчірку і викладаю на неї патрони з ріжків. Протираю насухо ріжки і кожен патрон. Це для певності, щоб не було осічки. Старанно протираю автомат. Він має працювати безвідмовно.
Я ще не зовсім виважив у серці рішення, та поки що й не бачу якогось іншого.
— Гриню, ти не лякайся. Я піду сигналити.— Він ніби й не почув.
 
Наші Друзі: Новини Львова