Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 03 червня 2020 року
Тексти > Жанри > Роман

На безіменній висоті. Частина 1.

Переглядів: 15855
Додано: 05.04.2009 Додав: ligaron  текстів: 13
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Сканував: ligaron
Ми ще два дні тинялися по напівспорожнілому госпіталю, не знаючи, куди себе подіти. На нас ніхто не звертав уваги, бо всі були зайняті евакуацією. Здавалося, ми нікому не потрібні.
Чопик попросив у кастелянші гітару і вже не розлучався з нею.
— Мушу розробляти свої пальці, щоб були слухняні, коли візьмуться за гашетку кулемета чи за гвинтівку,— пояснював.
Під власний акомпанемент наспівував популярну тоді пісеньку:

Не забути тихий і короткий
Після бою знайдений привал,
Дівчину в шинелі і в пілотці,
Ту, що я сестрою називав.

Його пойняла апатія, холодна байдужість.
Лише коли я згадував про Одесу або про Капітоліну Шмельову, він трохи жвавішав.
Але про нас не забули. Третього дня, коли вже снувалися сутінки, мені, Чопику і ще кільком ходячим наказали забрати свої речові мішки.
У супроводі молоденького фельдшера, лейтенанта медслужби, група прийшла до вокзалу. Звечоріло. Прилаштувавши нас на вільній місцині запрудженого народом перону, лейтенант наказав нікуди не розходитись, чекати його, а сам загубився в натовпі. За півгодини повернувся, і ми пострибали через залізничні колії, повз ешелони, де вагони сліпали розбитими вікнами. Зупинилися аж біля останнього товарного ешелону, за яким уже не було колій. Назустріч од крайнього вагона йшов чоловік у шинелі й кашкеті. Лейтенант козирнув йому.
— Товаришу капітан! Група у складі шістнадцяти чоловік прибула у ваше розпорядження. Ось документація.— Фельдшер простяг невеличку папку. Капітан узяв її під пахву.
— Гаразд, гаразд, лейтенанте. Тепер ви вільні.
Той знову козирнув капітанові, махнув нам рукою, мовляв, бувайте,— і пострибав через колії до вокзалу.
У густих сутінках обличчя капітана видавалося дуже смаглявим і гострим. Воно скидалося на трикутник, перевернутий основою догори. На тій основі міцно сидів кашкет з туго напнутим денцем. Мабуть, там була прихована пружина. Той кашкет, певне, й надавав обличчю такої форми.
— Прізвище моє Нагорний, капітан Нагорний. Я командир батальйону і начальник ешелону,— кивнув головою на темні силуети вагонів,— у якому той батальйон розміщено. Зараз вас розведуть по теплушках і зарахують у відповідні взводи. Без дозволу старшого по вагону нікуди не відлучатись. Санчастина у третьому вагоні. Це — кому треба буде на перев'язку. Є запитання? — І, не чекаючи відповіді, він покликав старшину Ремеза.
Той, невисокий, коренастий, міцний, мов нелинь, ішов перевальцем, як ходять звиклі до хисткої палуби матроси. Легко відчиняв скрипучі двері теплушок і гудів:
— Приймайте поповнення.
Так він вселяв по одному, по два чоловіки до вагона. Ми з Чопиком потрапили у той, на якому була виведена крейдою велика цифра «9». Тільки-но я видряпався через дві приступки до вагона, за мною відразу хтось завбачливо зачинив двері. З гільзи-коптилки зняли дране відро, котрим прикривали її для затемнення, коли відчинялися двері. Я окинув поглядом теплушку. Вона була обладнана двоярусними нарами. Центр її вільний, там тільки грубка «буржуйка». Мешканці теплушки були зодягнені так строкато, що аж в очах миготіло. Лише подекуди виднілися гімнастерки. А на більшості — піджаки, светри, толстовки, а то й просто сатинові сорочки, та ще й підперезані шовковим плетеним паском із китицями. На головах — пілотки, кепки-шестиклинки, шапки-вушанки, на комусь була навіть будьонівка, що скидалася на рицарський шолом.
Чопик, бачу, звеселів, відчув себе вільно. Голубі очі його заіскрилися од неприхованої цікавості. Одразу перезнайомився майже з усіма, відрекомендовуючись як Петя Чопик-одесит. Хлопцям, видно, Чопик сподобався своєю безпосередністю, жвавістю, і вони проймалися до нього симпатією.
Кинувши рюкзак та бушлат на одведене нам місце — аж у кутку біля протилежних дверей, Петро, потираючи у нервовому збудженні руки, присів до тих, що різались у дурня.
Я, пробравшись у куток, загорнувся в свою шинельку і швидко заснув.
Наступного ранку мене розбудив гармидер: братва ділила сухий пайок. Старшина Ремез, стоячи біля вагона, байдуже дивився в розчинені двері на той шарварок. Дивився і посміхався. Коли скінчили розподіл, виявилося, що на мене й Чопика нічого не виділили. Я глянув на тугощоке обличчя Ремеза. Він, зрозумівши той погляд, сказав:
— А на вас ми ще нічого не одержували. Це вже на ближчій станції, де буде продпункт. А поки що...— І красномовно розвів руками. Відтак дістав цигарку, запалив і посунув до сусіднього вагона.
У теплушці братва розсупонювала свої клумаки, лаштувалася варити сніданок. Із тих клумаків сипалась до котелків всіляка всячина: горох, пшоно, квасоля, навіть кукурудза. Певно, все це не з дому. Значить, роздобули вже по дорозі. Напташили.
«Як же звідси вирватись? Дременути десь до маршової роти, якщо здибається. Так цей комбат запече мене до дезертирів. Хіба подати рапорт з проханням направити в бойову частину? Так кому ж подаси. Адже й рапорт, чи будь-яке оскарження, або прохання, як відомо, подають по інстанціях: безпосередньому командирові, а той — далі, а наступний — ще далі. І виходить, що рапорт опиниться в руках комбата Нагорного. Далі він, звичайно, не піде, і нікуди комбат мене не відпустить. Йому наказано привезти в такий-то пункт стільки-то гавриків — і він привезе. Хай хоч каміння з неба падає... йому, видно, теж не хочеться губити шпалу через якогось там Стародуба або Чопика...
Поїзд стояв у степу. Вдалині, на сході, маячила купка дерев, мабуть, там був полустанок. Але будівель не видно. Довкола — гола рівнина у пожухлій, полеглій ковилі. Коли ми вирушили з Батайська і чи давно вже стоїмо тут, я не знав. Але, судячи з того, що ватрища, на яких прилаштовувалися відра та казанки, лише розгорялися, здогадався: зупинилися ми недавно. Кухні загальної не було, кожен кулінарив, як умів. Правда, більшість об'єднувались у групи по п'ять-десять чоловік і готували страву у відрах. Одноосібників було мало. Чопик підходить до мене з казанком, над яким снується сизувата пара.
— Юро, давай будемо снідати... Та ти не вилуплюй баньки на цей циганський табір, не дивуйся. Адже тут, особливо у нашому вагоні,— сама шпана. Це ж усе — нестройовики, одчислені мандатною або медичною комісіями.
— Ніби ми — не одчислені,— сумно усміхаюся до нього.
— Ми — то інша річ.
Чи вам доводилось коли-небудь їхати, не знаючи куди? Нас везуть ось уже другий тиждень, а ми не знаємо, коли і де зупиниться поїзд, не маємо бодай найменшого уявлення про те, що на нас там чекає.
Відомий був лише напрямок руху — на схід.
Наш поїзд просувався, як худющі воли: більше випасаються, ніж везуть. Стояли ми і на полустанках, і в тупиках великих станцій, і серед голого степу. Куйбишев зустрів нас снігом, хуртовиною. І вже через усе Заволжя ми повзли поміж високими наметами з обох боків ешелону. Наші теплушки вже не теплушки — холодильники, на внутрішніх стінах не відтавала сиза паморозь.
Та гірше двадцятиградусних морозів холодили душу вісті про те, що було там, далеко позаду. Огидна фашистська каламуть, як отруйне вариво, розтікалася по нашій рідній землі, заливала села, міста, цілі республіки. Так страшна пожежа злизує вогненними язиками велетенські масиви лісу, лишаючи чорне згарище та мертві, обвуглені стовбури, котрі бовваніють, як трагічні обеліски, як пам'ятники нечуваної катастрофи. Від обурення й зненависті, здавалося, хитається континент.
І за таких обставин мені видавалося більш ніж дивним те, що нас — цілий ешелон здорових лобуряк — везуть не на фронт, не туди, де ми напевне були он як потрібні, а в глибокий тил...
Коли вже перевалили за Урал, на одному з полустанків старшина Ремез наказав усім вишикуватись зі своїми пожитками біля вагонів. У надвечірніх сутінках комбат Нагорний у супроводі якогось цивільного в хутряній бекеші неквапливо оглянули нас — не так, видно, нас, як нашу вдягачку. Тим, хто був більш-менш взутий та мав якусь шинельчину чи фуфайку, наказали вишикуватись окремо. Решта ж, поклацавши зубами на морозі, подерлася до вагонів у свої кубла, обжиті за ціломісячне мандрування.
— Братва! — долинуло з лівого флангу шеренги.— Це станція Шершні, околиця Челябінська. Значить, станемо уральцями...
Я знову опинився біля Чопика.
— Не пропадемо,— весело притупує він чобітками на тріску-чому морозі.— Якщо вже нас одібрали, то, значить, ми ще комусь потрібні.
Колона рушає у ніч, у хуртовину. А вдалині, пробиваючи морок, жевріють мерехтливі вогники і жевріє надія на якесь пристанище, на затишок, а може, й на тепло людських сердець...

*

У складських приміщеннях, або так званих пакгаузах, де нас розмістили, стояла така сама собача холоднеча, як і надворі, тільки й того, що затишно. Приміщення залізобетонні, довжелезні, вибудувані для зерна. Його звідси вибрали, мабуть, недавно, бо ще висне густа затхлість од мишей.
Ми стаємо на день-два теслями, бляхарями та розвідниками палива. Обладнуємо в одному з відсіків пакгаузу нари, ставимо саморобні печі «буржуйки», роздобуваємо всякими правдами й неправдами — цього навчилися ще в дорозі — вугілля та дрова. Особливу винахідливість проявляв Чопик. Він справді з тих, що хоч з-під землі дістане...
А тим часом до пакгаузів, брязкаючи буферами, підкочувалися платформи із засніженими в дорозі верстатами та іншим обладнанням евакуйованого заводу.
Фронт потребував зброї, потребував боєприпасів. А багато заводів, вивезених із західних областей країни, ще перебувало на колесах.
Ми і вдень і вночі власноруч — бо підйомних кранів не було — стягували ті кількатонні верстати, цургунили їх до приміщень. Стояли такі морози, що, коли хтось необачно торкався рукою заліза, шкіра залишалася на залізі, прикипала. А ми в благеньких шинельках чи фуфайках, в черевиках на гумі чи туфлях, ціпеніючи од холоднечі, не випускали з рук сталевих тросів, молотків та ключів.
Над'їхав заводський техперсонал. Встановлювали верстати, преси, термопечі, деревостругальні машини та інше обладнання. І вже колишні пакгаузи ставали цехами, з'єднувались між собою електропроводами, водогінними та опалювальними трубами, естакадами, вузькоколійками, сотнями невидимих, але необхідних і міцних ліній зв'язку. Завод оживав.
З Чопиком тоді я зустрічався рідко: працювали в різних змінах, та й зустрічі були хвилинні.
Якось він похвалився, що одержав листа од Капи Шмельової.
— Збирається перебратися в Челябінськ, щоб десь тут працювати і вчитися.
В те, що вона приїде сюди, я чомусь не дуже повірив. Та десь через півтора місяця Петро з нальоту обняв мене біля прохідної:
— Приїхала, приїхала! І вже працює. Наступні наші зустрічі були ще коротші.
— Ну як, написав заяву? — блискав на мене голубими жвавими очима.
— Написав.
— Я теж. Подивимось, що він цього разу скаже.
— А я гадав, що ти вже забув... Оженишся на Капі та й сидітимеш, чекатимеш кінця війни...
— Е, ні. Женитися будемо потім... А нині мусимо домагатися свого.
Ми бомбардували заявами райвійськкомат, просилися на фронт. Той охоче надсилав нам повістки, надсилав через заводську адміністрацію. А та передавала їх заступникові директора заводу по кадрах Леонову.
Викликають тебе в заводську контору, до Леонова. Поспішаєш.
— Так що, на фронт проситесь? — зміряє тебе поглядом.
— Так.
— Це добре. Ось вам повістка,— показує папірець,— але поки що ваша передова — це завод, а ваша зброя — верстат. Виконуйте норму, перевиконуйте — ото й будуть ваші удари по ворогу. Ясно? — Він рве на дрібні шматки повістку і кидає в смітницю.
Переконували, що там, на фронті, ми потрібніші, що тут нас будь-хто замінить, марно. Поскаржилися в обком партії. Але де ж на нього управа, коли він — Леонов — депутат Верховної Ради республіки, до того ж чинить за законом, бо завод став номерним, бронь накладена на його робітників Наркоматом боєприпасів.
Минали дні й місяці. Завод уже працював і розбудовувався. Ми обжилися в землянковому містечку, яке виросло, ніби рудувате струп'я на зеленому схилі балки, неподалік од заводу. Ми вже мали взуття і одяг. Тільки не мали спокою. Думки про фронт, про далеку і рідну оселю, про своїх кревних і їх невідому долю не полишали мене.

7

Я звик до того, що березень на розкриллях чорноморських вітрів завжди приносить весну, приносить її разом з гомінкими шпаками, з дуже статечними граками, з хвилюючим і зазивним курликанням журавлиних ключів. Певне, до цього звик кожен, хто народився й зріс десь у причорноморських степах чи навіть на Поліссі України.
Оте курликання журавлиних ключів виповнює серце терпким і хмільним передчуттям весни. І серце бубнявіє, як бубнявіють соком бруньки на чорнокленах, бузку чи березах...
А в Челябінську початок березня цього 1943 року ще сипав сніговіями, ще від кожного подиху лягав на комір голчастий іній, і — ні шпаків, ні граків, ні журавлиних ключів...
Та наші серця виповнювала радість, виповнювала цілющим трунком кожна звістка про переможний наступ радянських військ. Ми так заждалися тих звісток, що тепер ловили їх, як спраглий ловить кожну крапельку цілющої води. Ми ними жили, ними дихали...
Біля заводської прохідної, де на високому стовпі гримів гучномовець, щоранку збирався натовп. Нічна зміна ішла з заводу, денна — на завод, і тут вони, як дві зустрічні хвилі, зливалися.
Начальники цехів, бригадири, а найбільше — табельниці нервували, гнівались за цю п'ятихвилинну затримку денної зміни. Адже верстати простоюють... Та скоро той гнів угамувався. Почувши втішні вісті з фронту, ми працювали з потроєним завзяттям.
Люди, знесилені хронічним недоїданням та виснажені дванадцятигодинним робочим днем, виходили з цехів, похитуючись, мов п'яні.
У цей час і розкотилася по Уралу звістка про створення Уральського добровольчого танкового корпусу. До райкомів партії та комсомолу, до військкоматів попливли тисячі заяв. І в кожній — гаряче, настирливе: «Прошу зарахувати мене добровольцем!»
Ми з Чопиком теж поспішили з заявами. Військовий комісар, поглядаючи на Петра, каже:
— Так ми ж, товаришу Чопик, беремо до бригади тільки комуністів та комсомольців. А у вашій анкеті проти графи «партійність» стоїть б/п.— І він красномовно розводить руками, мовляв, не підходите.
— Пробачте, товаришу військовий комісар, але то прикра неточність.— Петро, не кліпаючи, дивиться просто в очі співбесіднику.— Я вже давно фактично комсомолець, але формально це довести не можу, документів немає.
— Як же я повірю вам, коли не маєте комсомольського квитка?
— Ви гадаєте, що я обманюю, гадаєте, що Петро Чопик — справжній син одеського народу — здатний брехати? — перейшов Чопик у наступ.— Та хай я отут провалюся, як у катакомбу. Мою ж чесність уся Одеса знає... Я не просто комсомолець, я в душі вже, можна сказати, повний більшовик! Хоч не можу це документами підтвердити, зате доведу ділом, на фронті доведу. Ось побачите!..
Воєнком одводить повеселілі очі, видно, йому цей рудоголовий одесит сподобався. Але він ще вагається. Не хочеться, мабуть, порушувати загальний принцип. Воєнкома цікавить ще одна обставина. Киває очима на гітару, яку тримає Чопик при боці, наче солдат гвинтівку:
— А чому ви з гітарою?
— Понімаєте, це єдине, що залишилося у мене на згадку про героїчну мою Одесу, єдина річ — і я не можу з нею розлучитися,— чеше Петро й оком не моргне.
Можливо, саме в цьому військовий комісар побачив високу патріотичність Чопика. Бо, обмінявшись поглядом з іншими членами комісії, бадьоро промовив:
— Гаразд, товаришу Чопик! Зараховуємо вас до бригади. Ви — вільні...
Ми, що прийшли сюди разом з Петром, ледве стримувалися од сміху: ну й брехун, ну й винахідливий! Адже цю гітару він роздобув годину тому, вже по дорозі до райвійськкомату. Виміняв її на вовняний шарфик в одної чорнявки біля вокзалу. Та була в беретику, в демісезонному пальті з шалевим комірцем, а шия гола. Пританцьовуючи, щоб не задубіти на тридцятиградусному морозі, пропонувала гітару молодицям, дівчатам хоч за яку-небудь хустину. Але тим не до музики, та, мабуть, і хустини зайвої не водилося. І тут нагодився Чопик.
— Мені ж тепер,— казав нам,— той шарфик ні до чого, в армії — це порушення форми. За інших обставин я його так би віддав... Та й дівчині гітара ні до чого, тільки руки морозити.
— А тобі навіщо? — цікавиться хтось.
Чопик мовчки знімає рукавиці, засовує їх до кишені. Бере гітару. Неголосно, але проникливо співає:

Вьется в тесной печурке огонь...

— Пошкодуєш ти за своїм кашне,— кажу йому,— якщо тебе у військкоматі забракують.
— Дарма,— осміхається.— Розумні люди — не забракують. А з музикою ніде не пропаду...
А вийшло, що саме та музика й допомогла Петрові, саме вона й розчулила суворого військового комісара та членів комісії, змусила їх зважити на Чопикове прохання.
Челябінська добровольча танкова бригада — одна із частин Уральського корпусу — формувалася в мальовничому дачному селищі, що розкинулося на березі озера Смоліно, недалеко від Челябінська.
Командир моторизованого батальйону автоматників-десантників майор Голубєв особисто розподіляв прибулих по підрозділах. Його резиденцією була невелика кімната в голубому дерев'яному будинку, котрий уже іменувався штабним приміщенням. Черга до майора така довжелезна, як до хлібного магазину в ті важкі, воєнні роки. Стояли в ній вчорашні слюсарі, теслярі, хлібороби, студенти, науковці, шахтарі, господарники і навіть артисти: стояли у засмальцьованих фуфайках, у модних перед війною «москвичках», у добротних дублених кожухах, у матроських бушлатах і в благеньких, витертих шинельчинах...
Здебільше це були корінні челябінці та мешканці міст і сіл області. Але було чимало й таких, котрі потрапили до Челябінська із західних околиць Радянського Союзу разом з евакуйованими заводами чи фабриками, або ж кого прихистило це місто в тяжку годину, як, наприклад, мене й Чопика.
Розмови у черзі точилися довкола останніх подій на фронтах. Хтось коментував бої під Сталінградом, переповідаючи цікаві подробиці, які він чув од учасника тих боїв, інший скрушно говорив про те, що Харків знову потрапив до рук ворога, і шкодував, що й досі не скрутили в'язи тому Майнштейну...
А черга тим часом просувалась. У невеликій кімнаті, окрім комбата, котрий сидів за однотумбовим столиком, було ще кілька військових. У руках — розгорнуті зошити, напоготові олівці.
— Ваше прізвище? — запитав майор, коли я, ступивши кілька кроків од порога, зупинився. Зупинився майже посеред кімнати, пронизуваний поглядами кількох пар очей. На присутніх — нові темно-зелені гімнастерки, такі ж нові діагоналеві галіфе. Чоботи начищені, аж вилискують. Відчуваю, що червонію за свою незугарність. Бурки на моїх ногах — і стоптані, й полатані, шинельчина — терта-перетерта... Набираю повні груди повітря, наче маю зануритись у воду, й вигукую:
— Стародуб!
— Рік народження?
— Двадцять другий.
— Освіта?
— Середня технічна.
— Точніше?
— Скінчив індустріальний технікум. Будівельний факультет.
— Значить, будівельник.— У майора Голубева на хвильку збігаються брови до перенісся, він не дивиться на мене, киває головою, мабуть, думаючи про щось своє. Відтак скидає бровами догори.— Скоро люди такої професії будуть нам дуже потрібні. Хороше діло — будувати... А поки що — воювати мусимо. На фронті був?
— Трішки...
— Де й коли?
— На Південному, в сорок першому.
— А чому аж тут опинився?
— Довго розповідати,— кажу.
— А ти давай коротко.
— Після поранення під Таганрогом попав у госпіталь. Потім евакопоїздом аж сюди. Тут, у Челябінську, у складі трудової, чи робочої, команди послали на воєнізований завод.
 
Наші Друзі: Новини Львова