Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 03 червня 2020 року
Тексти > Жанри > Роман

На безіменній висоті. Частина 1.

Переглядів: 15856
Додано: 05.04.2009 Додав: ligaron  текстів: 13
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Сканував: ligaron
Позираю з-за копички на дорогу — і відчуваю, як займаються полум'ям мої щоки і вуха: з десяток наших напівобмундированих хлопців хапають з возів дітлашню і, притискаючи малюків до грудей, біжать геть од шляху. Серед тих небагатьох бачу Грицька Грищенка та мого рудоголового сусіда по колоні. Як же мені не спало на думку таке? Справді, хіба ж на волах утечеш від літаків... Вони з пронизливим ревом падають у піке, і видно, як з чорного черева висипаються бомби. Земля здригається, наче жива істота од болю, здригається й стогне, а оглушливі вибухи розколюють душну тишу.
Коли розбійники зникли за видноколом, ми збираємося до шляху. Сім велетенських крутобоких вирв тяглося ланцюгом по стерні, і тільки восьма перетнула дорогу. Вона була на тому самому місці, де перед цим зупинився останній віз. Тепер — ні воза, ні волів, ні господаря. Глибока чорна яма, а довкола неї — високий вал сирої землі. Ще диміли шматки чужинського металу.
Над ямою невтішно плакала гостроноса молодиця, плакали двоє восьмилітніх хлопчиків, мабуть, близнюки, і меншенька дівчинка — всі білявенькі, видно, вдались у покійного батька.
— Як же ми житимемо без нашого годувальника? — розпачливо голосила мати.— На кого ж ти нас залишив, Макарику!
Сивобородий кремезний дідок знімає засмальцьованого кашкета:
— Смерті в очі не раз дивився — живий зоставався. А вона, бач, де його спіткала.— Потім кладе на долоню підібрану спицю.— А стельмах був Макар гарний, царство йому небесне, гарний. Обід зірвало, а застрига спиці тримається. І засад цілий — хоч у нове колесо вставляй. Шкода майстра...— То були останні прощальні слова над могилою ні за що й ні про що загиблої людини. Певне, багатьом з нас подумалося: як же тепер цій бідній жінці зі своїми малятами? Ні притулку, ні хліба, ні одежини. Та перший, хто справді знайшовся, як хоч трохи зарадити її горю, був Грищенко. Пошпортавшись у своєму мішку, дістав звідти білий згорток і поклав його у вагани, що стояли біля жінчиних ніг. То була новісінька льняна сорочка, вигаптувана по коміру шовковим різноцвіттям.
— Візьміть, тітко, знадобиться... А мені вона ні до чого,— і, ніяковіючи, відійшов геть. Тітка навіть не збагнула, що сталося, не встигла й подякувати, а вже до ваганів потяглося десяток рук, і в кожній — якась річ: сорочина, штани чи пляшка янтарного меду, котру беріг ще з дому на всяк випадок, а тепер те все раптом стало хлопцям «ні до чого»... Мій рудоголовий сусід поклав смугастого тільника.
— Хай пацани моряками ростуть,— кивнув на близнюків. Жінка заплакала ще ревніше.
Коли підійшли й ті, хто бігав ховатися у кукурудзу, колона рушила. Але через якихось півгодини зупинилися неподалік од глибокого яру, зарослого терном та жостером. Старший лейтенант Зав'ялов покликав до себе командирів рот і взводів. Про щось перемовляючись із ними, робив позначки в блокноті. Потім розгорнув колону в шеренгу. Викликав з десяток чоловік і поставив їх перед строєм. Серед них одними з перших було названо Грищенка Грицька та мого рудоголового сусіда, на прізвище Чопик.
— За виявлену хоробрість і кмітливість під час ворожого бомбардування, за врятування дітей евакуйованих — виношу вам подяку!
У відповідь не досить злагоджено:
— Служу Радянському Союзу!
Мені в цій історії чомусь не сподобалось, що відзначають першим Грищенка.
— Так, значить, ти — Чопик? — запитую свого сусіда, коли він повернувся на місце.
— Не просто— Чопик, а Петя Чопик-одесит.
— Що, подвійне прізвище?
— Та ні, то ворогам на застрашку. А братва називає Петя Чопик.
Те, що він з портового міста, не викликало сумніву. Штани — широченний кльош з матроського сукна, гімнастерка підперезана флотською ременякою з масивним якорем на блясі, а під пахвою у хлопця — чорний бушлат.
— Чого ж,— кажу,— до червонофлотців не подався?
— Я, браток, спершу хотів до авіаторів. Не повезло. Потім спробував до моряків. Теж не взяли, по здоров'ю. А тепер бачиш, де опинився...

*

У надвечір'ї проходимо через село. Біля воріт стоять невеличкими гуртами молодиці та літні жінки, ближче до шляху — зграйки дівчат. Перші проводжають нас журними, сумовитими поглядами, а дівчата метають іскристі бісики, хихикають, цнотливо прикриваючись кінчиками хусток. Либонь, їм смішно з нашого строкатого одягу, а може, тому, що їм по сімнадцять, а в такому віці навіть сам не знаєш, чого смієшся.
— Ходімо з нами, красуні! — запрошує Чопик.
— Аби на те наша воля...— озираються на матерів.
А в цей час над колоною злітає пісня. Спершу трохи непевно зазвучав один голос, та його відразу ж підтримали десятки гучніших, і вже полинуло над вулицею, над селом про те, як їхали козаки із Дону додому і як вони забрали з собою дівчину Галю. Грищенко виводить на повен голос, а він у нього — гарний, дужий і оксамитно-м'який. Стараємось усі, бо здається, що ця пісня складена про нас, хоча ми йдемо не з «Дону додому», а навпаки... Співаємо, та обличчя похмурі. Петя Чопик висвистує, заклавши два пальці в рот, висвистує часто не в лад.
— З таким слухом,— кажу йому,— сміливо можна йти в гармаші: уже втрачати нічого.
— На великому ярмарку все до ладу,— всміхається.— То я навмисне, аби шуму більше було...
Нову пісню уже заспівує Грищенко, це щоб легше потім виводити.
«Старається, аж із шкури лізе, ще на одну подяку розраховує. Давай, давай,— уже з неприязню думаю про нього,— заждем, чим це скінчиться. Дивись, щоб не довелося плакати...»

*

Аж на третій день форсованого маршу ми добулися до Таганрога. Майже півтори сотні кілометрів — з нечастими привалами, з короткими ночівлями в полі, під скиртами соломи — далися взнаки, чимало хлопців понатирало ноги, а хто йшов босоніж, пальці позлипалися од крові. Гарячої страви не їли, бо не було навіть кухні, а весь похідний раціон — «кирпичик» та два іржавих оселедці — ми прикінчили ще на другий день походу. Голодні, виснажені, падали на спочинок у придорожній бур'ян, і не було сили звестися на ноги.
— Підйом! — гукає Зав'ялов.— Підйом!
Лежимо, як мертві.
Командири термосять, підводять...
Проходили вулицями міста, і од колони одступали перехожі, хоча їм, либонь, було не до нас.
Місто, вкрай стривожене безупинним просуванням ворога на Ростовському напрямку, видно, вже не перший день жило на колесах. Снували обшарпані півторатонки, навантажені меблями та іншим скарбом. На військових машинах везли поранених бійців до порту. Вели чималу колону малюків, мабуть, з дитбудинку. Сунули цілими валками міські біженці, штовхаючи поперед себе невеличкі візки або тачки, виповнені вузлами, згортками.
Вузеньким провулком, що перетинає вулицю, по якій ідемо, дзюркоче потік. Рідина рожевувата, навіть на відстані пахне спиртом.
Чопик зачерпнув жменю, пригубив:
— Фу, і горілка, й вино, й пиво, і, мабуть, лікер,— все докупи змішали...
— Ти, виходить, непоганий дегустатор.
— Доводилося бувати в одеських шалманах та бадегах, то дечого й навчився.
— Хлопці, пийте. Це ж божественний нектар, чистєйший! — гостинно запрошує нас якийсь суб'єкт у парусиновій куртці. Він сидить на тротуарі, зануривши черевики й холоші замащених штанів у струмок. Пригорщею незграбно черпає трунок і п'є, затуляючи великими руками неголене, одутлувате обличчя. Біля нього лежить чималий недогризок в'яленої рибини.— Пийте, бо скоро пересохне джерело. Чуєте, там не гупають,— киває на узвишшя, звідки збігає потічок.— Усі бочки, всі чани геть потрощили. Пийте, браточки, доки не пізно...
— Для нього це краще, ніж молочні ріки й кисільні береги,— гірко посміхається Петро.— Все життя мріяв, мабуть, про таке — і от дочекався...— Згодом додає: — А ось так починається лихо,— показує очима на зграю підлітків, котрі виповнювали чайники, каструлі та інші посудини.— Батьки, мабуть, воюють, матері — в побігеньках, щоб хоч щось роздобути про чорну годину, а вони — самі собі хазяї... Жди з отаких чогось путящого... Хоча вони й не винні в тому. Війна. Вона, брат, не тільки знищує людей, калічить їх тіла, вона калічить і розбещує душі.— Чопик глибоко зітхає і озирається.— А наші хлопці, наче соромливі дівчата, ніхто й казанком не шеберхнув. Ідуть через хмільний струмок і носи поодвертали.
— Ми й без хмелю вже п'яні від такої дороги.
— Воно, кажуть, тяжко тільки перших десять років, а там людина звикає...

*

Колона вливається на заводське подвір'я через широко розчинену чавунну браму, біля якої стоять з гвинтівками охоронці.
— Завод наш особливого призначення, воєнізований. Тому все, що тут побачите і що будете робити, мусить лишитися в таємниці,— звертається до нас дебелий, поважний на вигляд чоловік років за сорок. Голос басовитий.— Я, як заступник директора цього підприємства, відповідаю за евакуацію. Працюватимемо доти, доки буде хоч найменша можливість. Прізвище моє Рябовіл. Питання будуть?
— Як нащот шамовки? — вигукує Чопик, його підтримує десяток голосів.
— Не турбуйтеся. Десь за півгодини пополуднуєте, а пізніше буде гаряча вечеря. А поки що — до роботи.
Дві доби ми не виходили за браму. До кожного відділення чи групи було прикріплено кадрового робітника, котрий показував, що й до чого. Вдень завантажували пульманівські вагони бухтами кольорового дроту, сталевими листами, мідними пластинками та іншими дорогоцінними матеріалами. Вночі ешелон мав проскочити до Ростова, бо завидна не пощастить: фашистські літаки ганяються не тільки за поїздами, а навіть за поодинокими підводами. Уночі ми підносили до колії те, що мали вдень вантажити.
— Чому ж не зробили цього ваші робітники? — запитуємо свого керівника.
— Не встигли,— каже він.— Хто хотів евакуюватися разом з заводом, ті виїхали з першими ешелонами, з обладнанням та устаткуванням. А це все, гадалось, переправимо не поспішаючи. Доки вони там устаткуються, воно якраз і підоспіє. Так думалось. Тільки ж, бачте, німець не захотів ждати. Тисне. От і треба нам постаратися, щоб отаке добро не пропало, щоб не скористався ним супостат.
— А ви що ж, не думаєте виїжджати?
— Думаю. Ми, хто оце тут, виїдемо з останнім ешелоном.
Але останній так і зостався на заводському подвір'ї. Вагони ми завантажили, та паротяг за ними не прийшов. Його, казали, уже з гармат розстріляли німці. Сухопутні шляхи з Таганрога на Велику землю були одрізані.
Ця звістка нас приголомшила.
Чекали, що ж скаже наш командир Зав'ялов.
А Зав'ялов, похнюпивши голову, ходив ще темніший, ніж завжди, й мовчав.
Удосвіта нас розбуркав гуркіт: німці обстрілювали місто.
Вибігаємо на заводське подвір'я. Озираємось. Нікого з начальства немає — ні Зав'ялова, ні командирів рот, ні Рябовола — навіть охорона, що стояла біля брами, зникла.
— Ситуація...— шкребе потилицю Петя Чопик.— Хіба ж можна нас отак залишати — без нагляду, кисільна їхня душа!
Підходить черговий. Щось жуючи, мимрить:
— Комбат скоро повернеться.— Та на це ніхто не зважає. Гомін переростає в гамір.
— Тільки не панікувати! — заспокоює Петро.— І триматися купи. Зрештою ж, є порт, може, там знайдеться якась посудина — і одчалимо до Ростова...
— Поки що ніхто нікуди не відчалить,— владно долинає од брами голос Зав'ялова. Всі повертаються туди. Наш комбат іде в супроводі трьох командирів рот і ще двох незнайомих лейтенантів-піхотинців. Вони озброєні.
— Оце мої люди,— показує Зав'ялов прибулим.— Вони не підведуть. Правда ж, хлопці?
— Не підведем! — дружно вигукуємо, хоча й не знаємо, про що йдеться.
— Вишикуйте батальйон! — звертається Зав'ялов до командира першої роти. Дві довгі шеренги завмерли в чеканні.
— Слухай мою команду! — Голос старшого лейтенанта звучить урочисто й ніби аж тривожно.— Хто хоче стати до лав захисників міста — два кроки вперед!
Всі ступили два кроки вперед.
Зав'ялов потеплілим, вдячним поглядом обвів шеренгу. Відтак ступив кілька сягнистих кроків до її середини і зупинився трохи віддалік. Тепер він міг бачити обличчя кожного з нас, ми всі бачили його.
— Товариші червоноармійці! Сподіваюся, ви вже знаєте, що над містом нависла смертельна небезпека, воно вже одрізане од Великої землі. Лишився тільки один шлях для евакуації — море. В порту ще багато цінного державного майна, яке не можна лишити ворогу. Там ждуть відправки сотні поранених бійців і командирів, там — невивезена дітвора з дитбудинків, там — тисячі громадян, котрі не встигли на залізницю. Доля тих людей та й державних цінностей — у наших з вами руках.
— Ого, куди завернув,— шепоче Петя,— ніби ми — кадрова дивізія, що обороняє місто.
— Ворог намагається прорватися до порту. Ряди оборонців міста дуже поріділи, вони знесилені. Командування кличе нас для поповнення тих рядів, щоб зміцнити оборону. Мусимо затримати ворога на добу, на дві чи й більше. Вірю, що жоден з вас не зганьбить у бою високе звання червоноармійця...
Він переступив з ноги на ногу, рипнувши чобітьми, і знизив голос:
— А хто вагається, нехай спокійно йде в порт. Евакуація гарантована. Маємо дозвіл од комендатури...
Шеренга не здригнулася.
Зав'ялов розділив батальйон на дві групи. Першу повів сам з білявим лейтенантом, що був при зброї. До тої групи потрапив Грищенко. Він уже од брами озирнувся, і ми зустрілися поглядами. Здалося мені, Грицько хотів щось сказати.
До серця закрався болісний щем. А що, коли я загину? Ніхто ж і рідним не сповістить: адже в нас ні штабу, ні писарчука. Де ж та звістка лежатиме, доки визволять наші краї? Аби Грицько був поруч, то він би напевне розповів матері, як те все сталося.
Наша друга група колишнього батальйону просувалась у ранковому тумані на північно-західну околицю міста. Вели її русявий, червонощокий лейтенант і два наших командири рот. А перша група пішла просто на північ, де обрій гойдало важке гудіння.
— Він таки справжня людина, справжня!
— Це ти про кого? — зводжу очі на Чопика.
— Про кого, про кого,— сердиться той.— Про Зав'ялова. Розумієш, яку відповідальність узяв на себе? Бракованих і раптом — на передній край, в ряди захисників Вітчизни...
— А мені здається, що в нинішній ситуації Зав'ялов прийняв єдино правильне рішення.
— Воно-то правильне, на здорову голову...
Снаряди шеберхали, здавалося, над самісінькою головою. Гулко, розкотисто гримали десь за спиною вибухи. Од незвички ми інстинктивно пригиналися, щулилися, ще швидше просувалися вперед, туди, звідки вже долинав задушливий чад війни.

5

Ще з перших днів війни я не раз подумки ставив себе в лави захисників Батьківщини. То я на грізному літаку-винищувачі шугаю в небі срібною блискавицею, і від моїх метких ударів падають на землю ворожі машини з прославленими асами. То я — уже танкіст — веду свою фортецю просто на колону хрестатих броньовиків та автомашин. Тараню, давлю, розчавлюю всю оту зелено-сіру гидь... І дуже рідко я піший пішаниця...
Так малювала уява, та не так сталося. Правду кажуть, що домашня думка в дорогу не годиться. Першого удару зазнали мої ілюзії ще тоді, коли я з хлопцями-односельчанами чимчикував з-під Кіровограда до Дніпропетровська. Поспішали, щоб нас, беззбройних, не захопили німці.
І зовсім зіжмакали мої ілюзії оті лікарі... Здавалося, що мене виштовхнуто із життя в якусь холодну порожнечу.
Та ось спіткався на шляху Зав'ялов і наважився повернути нам право червоноармійців, право боронити свою рідну землю.
Зброю одержували у тісному дворищі, де містився склад боєприпасів того полку, який ми поповнили. Декому дісталися зовсім ще нові гвинтівки, густо змащені коричнювато-сизим тавотом. Треба було знімати мастило, чистити, пристрілювати. Решта ж хлопців і я отримали гвинтівки з подряпаними вже ложами. Мабуть, лишилися од загиблих та поранених бійців.
На пристрілку — три патрони.
— Боєприпаси треба економити,— каже лейтенант.
Десь по обіді видали шинелі з чужого плеча, так зване «бу», і стали одводити в оборону. Це робили сержанти чи й рядові червоноармійці-фронтовики, групами в шість-сім чоловік.
— Підступи до переднього краю не прикриті,— каже худорлявий червоноармієць, котрий веде нашу групу,— тому треба використовувати кожний видолинок, кожен пагорб. Але просуватися мусимо швидко. Ясно?
— Ясно! — відповідаємо без особливого ентузіазму, бо попереду бачимо рівнину, яку, мабуть, нелегко пройти серед білого дня.
— Може, я у військовій справі і не теє...— непевно озвався Чопик,— та чи не краще було б пробратися до оборони вночі?
— Звичайно, краще,— погоджується фронтовик.— Але німець з атакою ночі не ждатиме, а ми там розтикані один від одного, як телеграфні стовпи...
Біжимо через широкий, забур'янений пустир, обминаємо величезний смітник, далі — через вибалок, у якому лежать кілька кінських трупів і розбита гармата. Одвертаюсь. Затамовую подих, щоб не очманіти од нестерпного смороду.
Над головами джижикають кулі, а вище сухо шурхотять снаряди — це ті, що вибухнуть ген позаду нас. А того, який має впасти біля тебе, шурхотіння не почуєш: снаряд летить набагато швидше од звуку. Про це нам казали бувалі фронтовики.
З кожним нашим кроком уперед стрілянина стає все густішою. Ми то стрімкими перебіжками, то поповзом просуваємося саме туди, де вона, здається, найгустіша, де аж клекоче все од кулеметного й гарматного вогню.
Ще ні окопів, ні траншей не видно, але їхнє місце вгадується по суцільній пелені сизуватого порохового диму, яка безперервно снується над гребенем невисокого пагорба, що попереду, ніби там горить сама земля...
— Ото передова! — кивнув головою фронтовик на задимлений пагорб.— Уже недалечко, може, метрів двісті з гаком... Перетнемо вибалок, а там — у траншеї.
Кулі тьовкають на рівні вуха, пригинаємось і біжимо.
Передова, стукає в голові, передній край нашої оборони — місце, де зітнулися у смертельному двобої ми і фашисти, зітнулися два непримиренні світи — сонце і пітьма, добро і зло. Їх розділяє там, на пагорбі, вузенька смуга «нічиєї» землі, може, у півсотні метрів завширшки — нейтральна смуга... Насправді ж, ці протиборствуючі сторони розділяє така прірва, така широченна безодня, яку нічим не виміряти. Вороги вдерлися на мою з діда-прадіда рідну землю, вдерлися в мою оселю і хочуть все те загарбати, привласнити; хочуть одібрати у нас і радість, і щастя, і завойовану батьками волю, і навіть саме життя... А по якому праву?! Тільки тому, що їм хочеться панувати за чужий рахунок? Але одне бажання, тим паче отаке безглузде, антиприродне ще не дає права... А що ж дає? Сила? Теж ні! Бо то лише у тваринному світі, у звірів — дужчий владарює. А в людському суспільстві діють інші закони, закони справедливості. Вірніше, мають діяти... Адже фашизм не визнає їх, знехтував ними, розтоптав їх у крові, у чорних попелищах... Він уже доповз аж сюди, аж до Азовського моря і рветься вперед, атакує...
Але раніше чи пізніше, а ми таки зберемося на силі — і наша візьме! Бо навіть подумати лячно, щоб піддатися, щоб вік вікувати у ярмі, у рабстві, під чоботом чужинця... То свята правда, що народ, який вдихнув озону свободи, вже нікому і ніколи не підкорити!
Мене охоплює радість з того, що ось і я за кільканадцять хвилин стану поруч з товаришами супроти ворога, щоб перетяти йому дорогу! Ця радість, досі незвідана, якась незбагненна, щемливо тривожна, вона обдає серце гарячою хвилею...
Нараз ліворуч від мене завихрився чорний стовп землі — сухі, короткі, оглушливі вибухи обривають моє думання. Падаємо. Та в ту ж мить надривний голос фронтовика:
— Вперед! Вперед!.. З міномета, гад, креше... Підхоплююсь, але пекучий біль у нозі кидає мене на стерню.
Чорні свічки землі спалахують з усіх боків. І кожна відлунює в серці холодним наскрізним болем. Чотири зігнуті постаті помаячіли і зникли у вибалку, а троє прилипли до землі. Лежу я, за кілька метрів од мене Чопик, а ще далі — вайлакуватий і не по роках розповнілий Богдан. Ось він підхопився і подався навздогінці за тими чотирма. Чи зопалу не зорієнтувався, чи, може, він і не поранений...
Чопик лається гучно, сердито, ніби хоче заглушити стрілянину.
 
Наші Друзі: Новини Львова