Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 03 червня 2020 року
Тексти > Жанри > Роман

На безіменній висоті. Частина 1.

Переглядів: 15850
Додано: 05.04.2009 Додав: ligaron  текстів: 13
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Сканував: ligaron
— Ну, що ти, Гриню! — не хочу навіть слухати про таке.— Що ти!
— А так хочеться ще пожити. Особливо зараз. Адже скоро визволять наші краї. Кіровоград, бач, звільнили вже на початку січня, значить, скоро й до наших місць доберуться... Як там вдома, як Орися... Я послав до Москви оце вже другий запит про Сашка... Та щось нічого не чутно.
Грицько відвернувся од вогню і глянув на мене проникливо й благально. Потім прикрив сірі очі темними променями вій.

2

Тоді нас було троє. Ні, нас було кілька тисяч юнаків, ще не обмундированих, не озброєних, не навчених військової справи, але вже зведених докупи, зведених самими обставинами.
З Кіровоградщини, з північних районів Миколаївщини, з робітничих селищ Криворіжжя сотнями розбитих доріг стікалися до Дніпропетровська, як весняні води до ріки, піші й кінні, мобілізовані й добровольці. Фронт, що швидко насувався з заходу, підганяв.
У Дніпропетровську польові військкомати поспішно формували з прибулих маршові команди і негайно відправляли далі на схід. Але нашій команді не судилося далеко заїхати: поблизу станції Синельниково німецькі літаки наздогнали й розбомбили ешелон. Відтепер ми просувалися пішки. Вдень відпочиваємо, маскуючись од ворожої авіації у соняхах, в кукурудзі чи по колгоспних садах, а тільки-но починає смеркати — рушаємо в путь. Колона наша щодня зростає: приєднувалися ті, котрі раніше виїхали з Дніпропетровська, долучались мобілізовані місцевими райвійськкоматами. Уже лишилися позаду Чаплине, Покровське, Гуляйполе, Пологи, Андріївка. Щоночі одмірюємо кілометрів сорок.
На початку цього незвичайного походу основою нашого групування було земляцтво. Хлопці одного колгоспу чи сільради трималися, як перелітні птахи, окремими зграйками. Товаришували лише ті, хто з одного району, а вже до інших, «не своїх», ставилися з крутою селянською недовірою, вбачаючи майже в кожному злодія чи хапугу.
Щоранку, лаштуючись на відпочинок, Сашко Грищенко пильно оглядає весь бівуак і, забачивши відлюдне місце, кидає припасений ще заздалегідь оберемок соломи.
— Тут буде найбезпечніше,— каже він,— бо жевжики далеченько.— Вмощує свого сидора під голову, гичкою до себе, щоб ніхто не добувся до його скарбів.
— Полосне бритвою по гузирю, коли спатимеш, і все твоє збіжжя вивалиться,— підсміюється над братом Грицько.
— Хай хоч торкне, то я з нього вмить кишки вительбушу,— погрожує той здоровенним саморобним ножакою, прив'язаним до ременя довгим ланцюжком. Тон, яким промовляє Сашко, і вираз його похмурого вилицюватого обличчя не лишає сумніву, що він справді здатен здійснити свої погрози. Навіть Сашкові односельчани побоюються його, а ми, лише однорайонники, то й поготів. Він і найстарший з-поміж нас, і найдужчий, і найсуворіший. Має над нами владу командира, хоча ніхто його на таку посаду не призначай.
Тільки Грицько дозволяє собі кепкувати над ним, дарма що молодший. Тільки він один не визнає над собою Сашкового владарювання.
Зупиняємося на березі степової річки, десь неподалік Бердянська. Оголошується господарчий день. Перемо пропітнілі, прибиті сірою степовою пилюгою сорочки, штани, шкарпетки та онучі. Купаємося. Ходить чутка, що сьогодні будуть формувати військові підрозділи та частини. Хлопці домовляються триматись купи, щоб потрапити в одну роту, ба навіть в один взвод.
А по обіді у різних місцях стоянки вишиковуються шеренги, лунають команди: «Струнко!»
Перед нашою шеренгою походжає незнайомий лейтенант у новенькому обмундируванні, в начищених до блиску чобітках. Вичікує, видно, доки командир наведе лад. Командир нашої маршової групи, як і ми,— в цивільному, певне, недавно призваний із запасу. Саме тому, що він зовні нічим не відрізняється од нас, то й команди його звучать, здається, не досить авторитетно. В строю — перемовляння, покашлювання, штовханина... Нарешті командиру це набридло, і він, не дочекавшись повної тиші, вигукує:
— Шеренга, слухай мою команду! Хто має вищу або незакінчену вищу освіту, два кроки вперед!
Тих, що вийшли,— було їх чоловік з п'ятнадцять,— незнайомий лейтенант став записувати до свого зошита.
— Це їх одібрали, щоб учити на лейтенантів,— з неприхованою заздрістю шепоче сусід зліва.— За місяць-два всі командирами стануть, всі з кубарями ходитимуть.
Лейтенант, скінчивши записувати, підійшов до нашого командира і щось тихо промовив. Той, гордо скинувши голову, наказав:
— Усі, хто має середню освіту,— загальну чи спеціальну,— а також незакінчену середню... Два кроки вперед!
Я позираю на Сашка, позираю — і хилюся грудьми вперед.
А хіба Сашкові відомо, куди оце одібрали «середньоосвітніх» і кого з нас готуватимуть? Хіба хтось може знати, що саме тут, а не деінде моє місце? О, визначити місце людини в строю — це велике мистецтво. Для цього треба мати не лише повноваження чи владу, для цього треба мати мудру голову... Зовсім же немає сенсу потрапити на фронт для того, щоб у першому ж бою, нічого не зробивши, загинути... Коли вже йти на фронт, то йти, щоб воювати.
За кілька днів дізнаємось, що тих, у кого вища та незакінчена вища освіта, надсилають до артилерійського училища. А ми — вчорашні десятикласники — ще маємо пройти медкомісію, а тоді вже скажуть, кого куди.
— Нудна штука оті училища,— каже Сашко.— Зараз воювати треба, а не відсиджуватись по закутках.
— Без виучки не повоюєш,— блимає на нього Грицько І мені здалось, що ця розмова є продовженням давньої суперечки між ними.
— Найкраща виучка на полі бою,— не здається Сашко.
— Облиш дурні теревені! — гнівається Грицько.— Ти краще скажи як командир нашого відділення, коли вже нам видадуть взувачку та вдягачку? — Він поглядає на свої розбиті парусинові туфлі, котрі зовсім не пасують до військових бриджів.— Раптом почнуться дощі, то не буде в чому й до кухні збігати.
За два місяці безперервних походів ми геть обносилися. А жовтневі ранки навіть тут, у Приазов'ї, частенько висріблюють пожухлу траву та солому густою памороззю. Ходять наші хлопці наче гусаки з червоними лапами. З обмундируванням теж халепа трапилася. Завезли гімнастерки першого та другого зросту, а штани — четвертого та п'ятого. Ото й ходять довгоногі, як Грицько, у військових бриджах, але сорочки — цивільні. А курсанти середнього зросту носять гімнастерки до цивільних штанів.
— Потрапите в училище — там обмундирують з ніг до голови. Ходитимеш у новенькому, як лялечка... Тільки не знаю, хто ж німця битиме, коли підемо всі в училища....
Ми з Грицьком мовчки перезирнулися.
Наш учбовий батальйон розмістився на північній околиці села. До кухні далеченько, вона аж у центрі, біля ставу. Тому бігаємо за їжею по черзі. Якось так випадає, що ось уже, мабуть, з тиждень я повертаюся од кухні разом із Сашком. Нині нам назустріч повзуть вулицями села нескінченні валки евакуйованих, котрих тут називають біженцями. Трапляються і військові обози з всілякою поклажею, з пораненими.
— Виходить, фронт уже зовсім близько,— стиха гуде Сашко, показуючи очима на свіжі бинти поранених бійців. Ніби на ствердження його слів, десь за обрієм, на північному заході, спалахують м'які зірниці.— Нас можуть злапати тут, як рудих мишей. Обійдуть з півночі та з півдня, візьмуть у вогненні кліщі, а через море не втечеш... Ну й бувай здоров! Та ще й оборонятися нічим: окрім учбових гвинтівок з дірками — ніякої зброї.— Сашко глибоко зітхає.— Ех, неохота отак як стій... Неохота...
— Командування,— кажу,— знає обстановку не гірше від нас. Треба буде, то одведуть нашу дивізію подалі в тил.
— Знає, знає! — передражнює мене Сашко.— Дідька лисого воно знає... Казали, що останнім рубежем для німця стане Дніпро. А насправді? Київ здали? Здали! Дніпропетровськ, Полтаву. Тепер уже до Харкова добирається... І ми можемо не. сьогодні-завтра в мішку опинитися.
— Ну, то піди в штаб і кричи, хай дають зброю.
— Криком тут не візьмеш. Навпаки.— Грищенко озирається довкола, чи нікого немає поблизу, і переходить на глухий шепіт: — Треба тихцем чкурнути звідси, доки не пізно. Зрозумів?
— Куди ж ти чкурнеш? Гадаєш, у маршову легко потрапити? Адже тебе на першому ж повороті схоплять, і судитиме військовий трибунал як дезертира...— Зачувши чиїсь кроки, вмовкаємо. Назустріч іде комендантський патруль. Їх п'ятеро, в одного при боці висить кобура.
— Чого швендяєте так пізно?! — грізно запитує той, що при зброї. Але, забачивши в наших руках казанки, примирливіше радить: — Треба раніше ходити по вечерю.
Ми нічого не відповідаємо. Стоїмо, доки їхні кроки поглинає відстань.
На північному заході, над самісіньким обрієм, усе миготять і миготять зірниці. І від тих німих спалахів стає тривожно й моторошно. Невідомість лякає. Ідемо мовчки. Уже звертаючи на подвір'я, де в хліві розташувався наш взвод, Сашко торкнув мене ліктем і зупинився.
— Треба до фронтовиків пристати. Розумієш? У бойовій частині ти зі зброєю. Тоді й почуватимеш себе певніше навіть перед лицем ворога... А тут казна-що! Дитсадок якийсь влаштували...
— То подай рапорт на ім'я командира, просись на фронт.
— Ніби на той рапорт хтось зважить... Не та, брат, ситуація...
Мовчу. Думаю про те, що, куди б ти не чкурнув з військової частини, однак тебе тут вважатимуть за дезертира.
— Ну, то як, згода?! — наполягає Сашко.
— Ні. Не піду я нікуди. То дурне діло... І тобі не раджу. Облиш про те й думати, доки не пізно. Облиш!
— Ех, ти...— підкреслено зневажливо кинув Сашко і перший почвалав нечутними кроками у темряву.
— Сашко, неси вже вечерю, бо живіт підтягло! — гукнув з порога Грицько. Він, мабуть, чув наші голоси, бо інакше чого б став гукати.
З розчинених дверей хліва долинали безжурний гомін та басовитий сміх наших однополчан. Я ще довго стояв край воріт. Стояв, а в голові болісно лунало оте зневажливе, ба навіть презирливе: «Ех, ти...»

З

Того ранку, як уже з десяток днів поспіль, нас вишиковують поротно на перевірку. Стоїмо пліч-о-пліч з Грищенком Грицьком.
Старшина роти — кремезний, ширококостий надстроковик з посрібленими скронями — тримає послужний список у витягнутій руці, як роблять це далекозорі, і неквапливо та гучно вичитує прізвища:
— Авраменко!
— Я! — виструнчується селюк у смугастому піджаці.
— Бузько!
— Я! — стогне Бузько, перев'язуючи шпагатиною черевик, що вже не тримається купи.
— Треба відповідати по стойці «струнко»,— зауважує старшина.
— Оце ж я й готуюся...— пояснює той. Хлопці сміються.
— Грищенко Г.! —вичитує старшина.
— Я!
— Грищенко О.!
— Я!
По закінченні перевірки командир роти сказав:
— Зараз, товариші курсанти, підемо на медичну комісію. Майте на увазі, що на запитання лікарів треба відповідати правдиво, чітко і ясно... Щоб без волинки, бо часу нам одведено мало.
Коли підійшла моя черга, лікар — високий, худорлявий, засмаглий — запитав:
— На що скаржитеся, курсанте Стародуб?
— Не скаржусь... Почуваю себе нормально.
Він пильно, затяжним поглядом, подивився мені в перенісся:
— Не скаржитеся... Ну добре,— одвернувся, потер довгими пальцями скроню.— А чому ж ви не признаєтесь, що у вас не все гаразд з очима... Адже це відомо не лише вам, а й товаришам вашим...
Кажу йому, що я стріляю з лівого, на яке бачу добре...
Не став слухати. Відіслав у сусідній кабінет до окуліста.
Звідки ж йому відомо про мій гандж, міркую, здивований тим, що сталося.
Знав лише Грицько Грищенко, що я — білобілетчик ще з сорокового року, коли ото хотів було поступити до військового училища... Невже Грицько бовкнув?
Мене одчислили з учбового батальйону.
Одкомісованих невеличкими групами направляють в робочий батальйон, де командиром старший лейтенант Зав'ялов. Міститься це господарство на південній околиці селища в просторому цегляному приміщенні. Мабуть, колгосп вибудував новий корівник чи стайню.
Черговий — статурний чорнявий, мов циган, хлопець — скупо і сумовито всміхнувся до мене:
— Значить, нашого полку прибуло. Сьогодні ти вже п'ятнадцятий.
Я промовчав.
— Ти з учбового?
— Так.
— Тоді йди ген у той куток,— повів рукою ліворуч,— там уже є колишні «курсанти». Відпочивай, доки батальйон повернеться з роботи.
На солом'яній потерусі самотньо лежав Грицько Грищенко. Забачивши мене, він натяг аж на голову піджачка, яким прикривався.
— Що, соромно навіть в очі глянути! — кидаю замість привітання.— Навуходоросор падлючий.
Грицько поволеньки стягнув піджачка, звівся на лікоть і так, напівлежачи, журно подивився на мене знизу вгору, подивився вичікувально й сумовито. Мені здалося, що в нього припухлі й почервонілі повіки. «Невже плакав? — майнула думка.— За батальйоном?» Проте жалю до нього я не відчув.
— Чого ж мовчуном прикидаєшся? — ціджу крізь зуби, стоячи над ним.— Заціпило?
— Я там навіть не згадував тебе.
— Не бреши! Звідки ж їм знати.
— Кажу, не згадував тебе, дурню. Лікарі помітили.
— Брешеш!
— Ну...— Грицько одвернувся і заходився розправляти солому в узголів'ї. Я демонстративно кинув свого Сидора подалі від нього, підкреслюючи тим, що між нами будь-які взаємини обриваються.

4

Солдат марно часу не гає: якщо нічого не робить, то спить. А я хоча й не робив нічого, але й не спав. Думав. Мої ровесники, мої знайомі і незнайомі товариші воюють. Їм дуже важко. Вони проливають кров, гинуть, аби тільки якось стримати шалений натиск ворога. Інші — навчаються, готуються, щоб завтра лягти в окопи і воювати. А я лежу в чужому корівнику на соломі, ніби виштовхнутий за межі часу. Диво, та й годі!
Я заснув. Розбудив мене гармидер, який зчинили прибулі на свою «базу» зав'яловці. Метушилися, перегукувалися, хапали свої речі і притьмом вилітали на подвір'я. Я, ще не розшолопавши, що й до чого, беру сидора на плечі — та за ними.
Нашвидкуруч старшина роздає дорожній пайок — по «кирпичику» та два рудих оселедці на брата. Попереджує, що це — на два дні, а там буде видно.
Нас вишиковує в шеренгу по чотири старший лейтенант Зав'ялов. Він — худорлявий, засмаглий, горбоносий, схожий на грузина. На ньому новий зелений кашкет прикордонника, нова портупея і плащ-палатка.
Порахувалися за порядковою нумерацією. Шістдесят перший виявився непарним. «Ого,— думаю,— майже дві з половиною сотні чоловік. Та коли б їх озброїти — це ж сила!»
Зав'ялов повернув шеренгу «направо!» і, окинувши бистрим поглядом, голосно скомандував:
— Батальйон, кроком руш! — Сам пішов у голові колони. Грицько Грищенко маячів далеко від мене, попереду. Він — єдиний тут мій земляк, мій товариш і воднораз — єдиний, на кого в душі моїй залягла образа. «Не підійду,— даю собі слово,— вдаватиму, що ми — незнайомі».
Передні відразу ж взяли такий темп, що час від часу доводиться бігти підтюпцем, аби не відставати.
— Ширше крок, ширше крок! — доноситься м'який, але густий баритон Зав'ялова. Він іде уже обіч дороги, мабуть, хоче бачити всю колону. На ньому розвихрюється плащ-палатка. Тонконогий лейтенант такої миті скидається на коника-стрибунця.
— Якого біса так поспішаємо? — обертаюсь до свого сусіда, рудоголового, вертлявого, з шрамом на лівій щоці.
— Хіба не чуєш? — зиркає на мене голубими, як у дівчини, очима і киває вогнистою головою на північ. Нашорошую вуха. Крізь тупіт сотень ніг, крізь посапування, зітхання, шурхіт одягу та неголосні перемовки чую приглушений гуркіт. Він то затихає, то стає чутнішим, виразнішим, схожим на тривалий, позаобрійний грім. Це там, де вчора ввечері спалахували зірниці, тільки, здається, ближче, десь за сірими пагорбами.
— В цьому шарварку я й не помітив,— вибачливо пояснюю сусіду, аби не подумав, що я глуха тетеря.
— Помітив чи не помітив, од того, гадаю, нічого не зміниться... Пре, гад, до моря чи, либонь, аж на Ростов цілиться, щоб усе Приазов'я у зашморг узяти.— Він круто лається і презирливо спльовує.
— Чого матьоники гнеш! — злякано обертається до нас із переднього ряду кругле і м'яке, як пампушка, рожеве обличчя.
— Топай, кисільна душа, а то загубиш задники на дорозі,— гримає на нього мій сусід. І, напівобернувшись до мене, в тому ж ладі додає: — Розумієш, набридло вже грати зайця, охота вовком стати, а воно...— Він рубонув правицею повітря зі злістю й відчаєм.
Йдемо обочиною шляху по сухих стеблах гінкої лободи та кучерявого кураю — обганяємо валку драбчастих возів, навантажених клумаками та всяким домашнім начинням. На задньому возі поверх клумаків дерев'яні вагани, як маленький човник, лежать догори днищем, залатаним у двох місцях мідною бляхою. Думаю, що їх власник не ходив у начальстві, може, й жилося йому не з медом, однак не захотів лишатися у своєму гнізді, щоб не прислужувати забродам, щоб не схиляти перед ними чола. Ось ми вже обганяємо ту підводу, на якій виблискують мідними латками вагани. Троє білочубих дітлахів і худорлява гостроноса молодиця позирають на нас зацікавлено та співчутливо. Мабуть, шкода їм нас, пішаниць. Машталір теж повертає до нас вилицювате, заросле білою щетиною обличчя. На його правому оці — темний овал цупкої пов'язки, кінці від неї ховаються під вилинялим армійським кашкетом. Машталір, хитро прижмуривши своє єдине око, дивиться на колону так, ніби оцінює, чого вона варта. Потім гукає скрипучим, неприємним голосом:
— Не туди курс держите, хлопці, не в тому напрямку. Вам би он туди-го треба! — показує пужалном через плече, де гримить артилерійська канонада.
Мовчимо, дивлячись собі під ноги.
— А якщо вже з нами по дорозі,— не вгаває скрипучий голос,— то сідайте, підвезем!
— Нам ніколи, дядьку, поспішаємо! — відгукується мій рудоголовий сусід і, притискуючи всією п'ятірнею маленьку кепку, яка чудом тримається на його кучерях, задивляється в небо.
— Повітря! — гукає він щодуху, показуючи рукою на сонце. Тепер і я помітив кілька чорних цяточок, котрі йшли од моря. Мабуть, десь там зенітники не дали їм одбомбитись, от вони і йдуть сюди, маючи нас за військову колону з обозом.
— В укриття! лунає густий баритон командира. Розсипаємося увсібіч по стерні, на якій ще лежать копички соломи від комбайна. Падаємо. Дехто чкурнув аж за цілі гони, до кукурудзиння.
Позираю з-за копички на дорогу — і відчуваю, як займаються полум'ям мої щоки і вуха: з десяток наших напівобмундированих хлопців хапають з возів дітлашню і, притискаючи малюків до грудей, біжать геть од шляху. Серед тих небагатьох бачу Грицька Грищенка та мого рудоголового сусіда по колоні. Як же мені не спало на думку таке? Справді, хіба ж на волах утечеш від літаків... Вони з пронизливим ревом падають у піке, і видно, як з чорного черева висипаються бомби. Земля здригається, наче жива істота од болю, здригається й стогне, а оглушливі вибухи розколюють душну тишу.
 
Наші Друзі: Новини Львова