Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 03 червня 2020 року
Тексти > Жанри > Роман

На безіменній висоті. Частина 1.

Переглядів: 15848
Додано: 05.04.2009 Додав: ligaron  текстів: 13
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Сканував: ligaron
— Якщо не брати в полон, а стріляти, то вони ж не будуть здаватися, воюватимуть. І наших більше гинутиме задарма.
— Та воно-то так,— погоджується бас,— стріляти, конешно, воно не теє... але мороки з ними до біса...
Запитую, чи прийшла бригада та її тили.
— Танки і кілька машин з будками промчались уже давненько, а бригадні тили десь застряли. Самі на них чекаємо.
— На санчатах,— кажу,— поранений, його б треба в санчастину.
— Нехай полежить та відпочине,— озивається бас,— ото тільки й нашого.
— Ждати не можна. Прострілені груди.
Після глибокої затяжки той же літній солдат незворушно веде:
— То не страшно. Залатають. Житиме... Сідай та закурюй,— подає мені плескату коробку з тютюном.— Коли людей більше, воно веселіше...
Сідаю поруч басовитого, німецькі автомати кладу біля ніг.
— А це залізяччя справне?
— Не перевіряв. Та, мабуть, справне, інакше б вони його не носили.
— Це правда,— погоджується солдат,— німці на техніці знаються, не дурні, але дуже задерикуваті... У мене вдома, крім курей, ще й корольки водяться. Так один корольок,— таке собі рябеньке, мале,— щодня лізе до півня битися. Іноді, правда, щастить йому аж на спину когута забратися. Але кінчається тим, що півень, підім'явши королька, так довбе його, так гицилить, аж пір'я розлітається... Однак мине якийсь час, корольок охмолостається — і знову затіває... Отак і німчура, скільки їх не гамселять, а вони залижуть рани — та й знову лізуть...
Полонені згрібають голіруч розтрушене сіно, всідаються на ньому неподалік од мене: вони знають, кому належать. У кожному їх русі — лакейська покора. Мені це не подобається. Басовитий солдат пригощає їх тютюном. Граблюватими пальцями невміло скручують цигарки. Запалюють. Один відразу закашлюється, корчиться...
— Звикли до худеньких сигареток, а цей гадюкодав їм не до шмиги,— сміється мій сусід.
Двоє молодих бійців, що сидять за моєю спиною, видно, з роти управління. Чую, згадують у розмові свою телефоністку «модницю» Зіну.
— А її вчора нагородили,— хвалиться один.
— За віщо? — інший голос.
— Ну, за зв'язок...
— З ким?
— Кажуть, з помначштабу...
Обидва заливаються по-юнацькому безжурним реготом.
А мені од цих підслуханих жартів чомусь не весело. Згадую загиблу Капу, згадую Марію. Може, й на них отакі ж словоблуди хлюпають брудом...
Розповідаю літньому басовитому бійцеві дурну пригоду, яка трапилася при форсуванні.
— Не інакше,— каже він,— як оту річечку запруджують десь вгорі на літо. А тут, у пониззі, добувають багняк. Тоді утворюються широченні ями. Восени воду пускають — і ті ями стають плесами... Поспитай місцевих жителів, вони тобі розкажуть... В одне з отаких плес ви і шубовснули. Хвали бога, що не глибоко, що танк не пішов під кригу. А то зависли б ви назавжди на своїх тренчиках...
Тільки в передранні підкотила до нас перша валка автомашин. Вони поспішали за боєприпасами до Гримайлова, де знаходилися наші тили й тимчасові склади.
У кузові одної з машин намощуємо сіна, кладемо Грищенка. Шофер наддає газу. Бачу, Грицькові тут набагато гірше, ніж було на санчатах: трусить, вигецує на вибоїнах, проймає холоднющою вітрюгою. Втішає тільки те, що ми не повзем, а летимо, аж вітер свище у вухах.
Грищенко мовчить. Він, бідолаха, видно, так уже намучився, що йому тепер байдуже — куди його везуть і навіщо.
У кюветі — уламки розчавлених танками німецьких возів, трупи здоровенних ломовиків, на яких уже лягла білим саваном паморозь. Ген далі від шляху люди в цивільному копають у мерзлому грунті яму. Осторонь лежить чимало мертвих німецьких вояків.
Полонені, забачивши це, спохмурніли, одвертаються. Кожен втягує голову в надиблений комір шинелі, наче боїться осуду своїх співвітчизників, котрі ото лежать біля ями...
А вчора, коли ми їхали на танках цією ж дорогою, на ній нічого не було. Отже, сутичка сталася тут уже після нас. Мабуть, танки, які йшли за нами, налетіли на групу німчури, що драпала.
— Так, це вам не сорок перший,— гуде басовитий.— Тепер вони метушаться, як наполохані щури. Хай затямлять: не буде пощади душогубам, не буде! Хай скажуть про це своїм дітям і внукам...
У Гримайлові дізнаємося від регулювальника, що батальйонної санчастини тут немає, вона пішла з основними силами бригади ще пізнього вечора.
Ця звістка засмутила мене і, певне, ще більше Грищенка. Сподівалися, що Марія Батрак, зробивши перев'язку, негайно відправить його в армійський госпіталь... Аж воно он що...
Відшукуємо санчастину бригади.
Наша поява не порадувала медиків, бо вони вже готувалися до маршу. Але ми ж не винні, що таке сталося. Грищенка заносять до хати.
Я стою біля сінешніх дверей, чекаю, доки хтось вийде, щоб розпитати, як і що. Але звідти ніхто не поспішає.
Нарешті, десь, мабуть, через півгодини, з'являється капітан медслужби — русокоса, пишногруда, ставна.
— Як там він? — нетерпеливо запитую.
— Ви про кого? — зводить брови.
— Про Грищенка, ну, про того, що ранений у груди.
— А... зараз відправимо в госпіталь.
— Це я розумію. Хочеться знати, як він себе почуває, чи є надія на порятунок?
Вона знизує погонами, під якими вгадуються розкішні плечі. Зеленкуваті великі очі косують повз мене на шлях — там стоїть група офіцерів, либонь, чекають на неї.
— Поранення... нелегке,— зітхає лікар.— Тому чогось певного сказати не наважуюсь. Все може бути...— На її очі набігає хмаринка.
— Дякую, тваришу капітан...
— Привіт гвардії! — хтось гукає до неї з вулиці.
Неквапливо сходить з ґанку.
— А ви не сумуйте,— хитнула головою.— Будемо сподіватись на краще.
Я зайшов до хати. На соломі, засланій ковдрою, напівлежав, спираючись на руку, Грищенко. На нього досотують бинти. Тепер він скидається на веретено з білою пряжею. Та ось надягають сорочку і гімнастерку. Лаштують до відправки в армійський госпіталь.
— Іди вже, Юро, доганяй своїх,— голос його зжаліснілий, тихий.
— Встигну... Мені ще треба до майора Бикова.
Його і ще кількох тяжкопоранених виносять до трофейної санітарної машини. У ній зручно прилаштовані підвісні ліжка.
— На цій уже не труситиме, значить, дорога не страшна,— підбадьорюю Грицька.— Тримайся!
Ми прощаємось.
На вулиці стоять машини зенітників. Чорні стволи крупнокаліберних кулеметів націлені в захмарене небо. Біля кулеметів пританцьовує — щоб зігрітися — обслуга.
Я відшукав машину з плямисто-зеленою будкою замість кузова. В ній міститься особливий відділ штабу бригади.
Доповідаю майору Бикову, що прибув за його наказом.
— Як це ви аж сюди забралися? — дивується, зводячи на мене стомлені очі.
Кажу йому, що супроводжував тяжкопораненого Грищенка. Розповідаю про вчорашню вечірню подію, про те, як добувся сюди з пораненим.
— А по дорозі, забачивши вашу машину, вирішив зайти, адже ви наказували...
— Трохи невчасно, та коли вже зайшли, то...— Потім звертається до лейтенанта, щоб той подав йому атестаційні матеріали.
Тримаючи в руках папку з паперами, каже:
— Є така думка, щоб вас, товаришу Стародубе, атестувати на молодшого лейтенанта.
Я здивований: чого-чого, а цього аж ніяк не чекав.
— Я ж не досить навчений, товаришу майор. Люди для цього кінчають спеціальні училища. А я...
— Дарма,— каже Биков.— Ви маєте чималий бойовий досвід. Лишається підзубрити статути і скласти по них заліки чи екзамени. Зможете!.. А поки що треба буде заповнити анкету і написати автобіографію.
— Так писати ж ніколи...
Зиркнувши на годинник з чорним циферблатом, каже:
— На жаль, це правда. Зараз рушаємо.
— Дозвольте тоді йти? — віддав йому честь.
— Гаразд. Ідіть воюйте... А вже десь, може, в Кам'янці-Подільському, якщо буде час, я вас викличу, і ми виконаємо цю формальність.
Притьмом вилітаю з приміщення, біжу до танків, що попереду колони. Всідаюся на жалюзі. Десантник своє місце знає.

 
Наші Друзі: Новини Львова