Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 03 червня 2020 року
Тексти > Жанри > Роман

На безіменній висоті. Частина 1.

Переглядів: 15849
Додано: 05.04.2009 Додав: ligaron  текстів: 13
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Сканував: ligaron
Довкола могил стоять у траурній жалобі всі, хто лишився живий, уся бригада.
Схиляється прапор над полеглими, а потім, змахнувши вогненним крилом, злітає вгору. Лунає триразовий залп з усіх видів зброї, яку має бригада...
Забіліли на пагорбі дерев'яні обеліски з іменами похованих. Поки що дерев'яні...
Машини танкового батальйону, котрий був у резерві, стоять неподалік у долині. До них долучаються й ті, котрі вийшли уцілілими з бою.
Командири підрозділів чи офіцери, що тепер виконують їх обов'язки, віддають команди:
— По машинах!
Степ виповнюється потужним гуркотом моторів. Здається, що машини заправлені тепер не лише пальним, а й нашим болем, нашою зненавистю до ворога.
Бригада вирушає в бій.

15

Відтоді, після пам'ятного бою на безіменній висоті, минуло вже більше півроку. За той час повернулися з госпіталів Микола Губа, Петя Чопик, а небавом — Грицько Грищенко. Бригада поповнилася людьми, новою технікою.
Десь у січні сорок четвертого наше танкове з'єднання перекинули на 1-й Український фронт. »
— Ну, от, Юро, вважай, ми — вдома! — зраділо вигукує Чопик.
Та радість відразу ж потьмарилась, коли ми огледілись докруж. Українська земля, як і пройдена з боями земля Орловщини, лежала в руїнах, в згарищах. Серце насочувалось болем, жадобою помститися ворогу за все...
І ось знову бригада в бою.
Тепер у нас новий комбриг — підполковник Фомич. Оце він, уміло маневруючи, веде броньовану армаду по ворожих тилах. Неждано налітаємо на німецькі гарнізони, як грім серед зими. Прокладаємо дорогу на Кам'янець-Подільський... Прокладає бригада...
А я поки що майструю біля санчат. Ніж править мені за тесака. Вертаюсь до хати. В ній уже потепліло.
Грицькові, либонь, зовсім зле. Обезкровлений, знесилений, він геть обм'як, лежить, безвольно звісивши з тапчана довгі руки. Стогне хриплувато, глухо, мені од того аж моторошно.
— Гриню, далі залишатися тут не можна ані хвилини. Тобі потрібна негайна допомога.
Він дивиться на мене збайдужілим поглядом і мовчить.
— Я налаштував санчата,— хвалюся,— поставив дебелі, високі ручиці, вони утримають бокові дошки — не вивалишся... Одежа вже висохла, то чого ж нам чекати? Лейтенант Байрачний не поспішає, бо сподівається, що нас підібрала бригада. А її, бачиш, немає. Мабуть, таки пішла іншою дорогою. Давай поїдемо до розсохи, там, напевне, когось зустрінемо. Знаєш, тили довго тягнуться за бригадою...
— Я ж до санчат не дочвалаю,— все ще опирається Грицько.
— Та й не треба. Я їх сюди затягну.
Відтак заношу оберемок соломи, перемішаної з льодом та снігом, вистилаю підлогу од тапчана аж до сінешніх дверей. Розвернувши ґринджоли, ставлю їх впритул до тапчана. Перевертаю на них Грищенка. Накриваю його ще й своєю шинеллю,— мені й без неї буде жаркенько.
— Ти важкучий, як сто чортів,— кажу йому.— Над силу виволік санчата на подвір'я. Але тут, на снігу, буде легше.
— Тільки б не трусило.
— Не труситиме. На них ще ліпше, ніж на танку.
Впрягаюся по-справжньому. Перевіряю, чи все на місці: автомат — на грудях, ріжки і «вальтер» — в халявах, гранати — в кишенях. «Аби лиш пощастило нам, аби лиш пощастило...»
— Ну, так що, поїхали?
— Поїхали,— озивається Грицько. Заскрипіло полоззя. Ми рушили.
Поглядаю на місяць. Він уже геть-геть скотився з обіду.

*

Засніжена просіка спадає крутосхилом до шляху. Згори санчата самі летіли, я лише правував. Та коли ми виїхали на дорогу, котрою маємо дотрапити на розвилку, все різко змінилося. По цій дорозі увечері прогуркотіли наші танки, згарцювали сніг з піском. До того ж тепер мені треба просуватись угору. Санчата не хочуть їхати. Ледве повзу, аж в очах темніє от натуги. «Ну,— думаю,— коли з такою швидкістю будемо рухатись, то до розсохи доберемося нескоро...»
— Не дотягнеш... Покинь і йди сам...
— Не мели дурниць, без них солодко.
— Даси мені свій «вальтер», якщо там щось...
— Коли не замовкнеш, то я тобі таки дам!
— Лежачого ж не б'ють.
— Тепер і лежачим дістається...
Звертаю на обочину. Тут сніг незайманий, покритий льодовою кіркою. Полоззя провалюються, і санчата осідають у сніг по саме днище. Все ж мені здається, що тут легше.
Озираюся на Грицька, чи не зсунувся. Він зчухрує з обвислих гілочок скляні палички ожеледі і суне їх жменею в рот.
— Викинь! — гримаю.
Грицько сахається, але за мить прибирає таку позу, ніби нічого не сталося. Так дитя, спіймане на шкоді, ховає руки за спину, наївно вважаючи, що ніхто нічого не помітив...
— Хочеш запалення легенів схопити?
Він скрадливо дохрумує те, що схопив. Мовчить.
«Вибратися б якось нагору, а там буде легше, там дорога майже рівна аж до тої долини, де розвилка»,— підбадьорюю себе. Фуфайка розстебнута до пояса, але сорочка прилипла. Чуприна змокріла. Від мене валить пара, як од загнаного коня. Та я, хоча й повільно, все ж просуваюся вперед.

*

Після багатьох невеличких перепочинків, просто щоб зібратися з духом, я, нарешті, виволік свій важкий тягар на високий, крутий пагорб, аж на самісіньку його маківку.
— Ну, Гриню,— переводжу подих,— тепер ми покотимо швидше. Наш всюдихід, чи всюдиповз, піде по рівному, як по маслу... Спочинемо, перекуримо це діло — і в дорогу.
Бачу, моя бравурність щось не веселить Грицька. Він мовчить, либонь, штовханина на санчатах геть його доконала.
Присідаю біля нього, на краєчок санчат.
— Не замерз?
— Та ні... Тільки ти з мене всю душу витряс.— По якійсь хвилі каже: — Дивлюсь я оце на тебе, Юро, і думаю: який же ти дурень! Бог зовсім обійшов тебе, навіть крихітку мудрості не вділив.
— Ти про що?
— Якого ж біса пертися нам оце бездоріжжям до розвилки, якщо бригаду можна було перестріти біля переправи. Це ж так просто. Проїхалися б санчатами по замерзлій річці кілька кілометрів — і все.
— Але ж ми не знаємо, де та переправа, може, до неї далеко?
— Не думаю. Пригадуєш, її відшукали ввечері за якихось півгодини, значить, недалеко.
— Чого ж ти не сказав про це там, біля колиби?
— Тоді не думалось...
— Ну, вертатись уже не будемо... Куритимеш?
— Мене й без того нудить.
Я скручую цигарку.
— Знала б оце Марія, що таке трапилося,— прилетіла б сюди.
— Може, й прилетіла б,— погоджується Грицько,— тільки не з тої причини, що ти думаєш. Просто вона рада допомогти кожному...
Чиркаю сірником, запалюю цигарку. І в ту ж мить — так зненацька — лунка автоматна черга. Я аж підскочив, зопалу й не збагну, звідки б'ють. Тріскотня, суха, колюча, чується з усіх боків. І все ж штовхаю сани з придорожжя в кущі.
Тепер чую: стріляють з лісу, що по той бік дороги, певне, розривними кулями, тому й здається, ніби палять звідусіль. Притьмом тягну санчата в глиб лісу. «Оце влипли»,— думаю собі.
— Невже німці? — сполошився Грицько.
— А тобі не все одно? От вони й зроблять те, для чого ти просив у мене пістолет...
— О ні! Це не одне й те ж... Загинути, як дурне теля, без бою, я не збираюся.
Дістаю з-за халяви «вальтер».
— Тримай. Обойма повна. Може, згодиться... Аби це були наші, то перше ніж стріляти, вони окликнули б. Та й чого їм, скажи, тинятися?
— Це правда,— погоджується Грицько.
Лишаю його в укритті за смеречиною, покладеною вітровалом. Скрадливо підступаю до шляху. Залягаю в кущах просто на сніг. Нам буде зле, якщо вони перебіжать на цей бік дороги; з Грицьком не втечеш. Мушу їх не пустити! Хіба що обійдуть далиною...
Боюсь навіть поворухнутися, щоб не шерехнути, не видати себе. Прислухаюся. Німотна тиша. Місяць ще освітлює дорогу, іскристо мерехтить паморозь. Але стіна лісу, що за дорогою, уже затінена. Це мене непокоїть, бо, ховаючись у тінь, німчура може підповзти аж до дороги. А тоді один стрибок — і вже на цім боці.
Нараз долинув голос. Потім кілька, навперебій — на чужинській мові. Про щось, видно, сперечаються.
«Чому ж вони не стріляють? Чому не нападають на нас? Може, гадають, що нас тут багато?»
Хряскає віття — це майже навпроти мене. Я мовчу, вичікую... «Ну, ну,— думаю,— вилазьте на дорогу — я вас пригощу!..»
Але там знову западає густа тиша. Лежу. Ніколи не сподівався на отаку халепу. Якщо пощастить з неї вибратися — більш не одставатиму, не одлучатимусь од своїх.
У гурті, здається, не страшне й пекло... А на самоті поодинока черга з ворожого автомата — уже непереборний рубіж...
Коли я тягнув санчата, так був упрів, аж пара валила клубами, а тепер, на снігу, замерзаю. Час минає, проте з-за дороги — ні звуку... «Може, їх там уже й немає, може, вони подалися в ліс, а я, дурень, надаремно виклацую зубами з переляку. А там Грицько...»
Гучно кахикаю. І враз:
— Рус! Рус!
Мовчу. «Зараз,— думаю,— гукне: здавайсь! І почне агітувати... Ну, ну, я тебе так агітну, що й пір'я посиплеться...» Але чую не те, на що сподівався:
— Рус! Гітлер капут!..
— Капут! — кажу.— Ковінька тобі в пельку! «Ми ваші хитрощі знаємо. Це — щоб виманити мене з засідки, а тоді — полоснути... Не піддуриш!» Лежу, тримаючи напоготові автомат.
— Рус, не стріляйт! Ми не стріляйт!
— Ком, ком! Іди, не бійся! Якому бісу ти потрібен!
— Не підпускай! — стогне Грицько.— Обдурять!
— А я їх тримаю на прицілі.
Із лісу, боязко пригинаючись, вичвалюють три постаті. Зупиняються серед шляху, підіймають над головами зброю — і кидають у сніг.
Підступаю до них, даю чергу з автомата туди, звідки вони вийшли: може, там, у засідці, четвертий? Забираю їхню зброю, обшукую, чи немає пістолетів, і тільки потім веду до санчат.
Грицько лається, на біса я їх узяв?
— Може, вони, гади, продірявили мені груди? Я зараз порішу це падло! — повертає «вальтера». Я вибиваю з його руки свій трофей.
— Ти що!..
— А... Вони мою кров випили, а ти за них!
— Гриню, лежи... У тебе — жар. Це небезпечно... Треба поспішати.
Він натягує на голову шинель, здригається всім тілом, наче в риданні...
Шукаю якихось слів і, не знайшовши, показую двом, щоб запряглися в санчата. Третій буде підпихати.
Виїжджаємо на дорогу. Тільки тепер роздивився на полонених. Обмундирування на всіх трьох майже нове, але воно — не для нашої зими, дуже легеньке. Отож і скавучать од морозу. Той, що позаду, показує на танкові сліди і підіймає догори два пальці:
— Цвай теге вір ляуфен век...
Я зрозумів, що два дні вони тікають од наших танків.
Ховалися по лісах, а далі несила: і холодно, й голодно. Вирішили здатися. «А, гади, ви ще й не такого скуштуєте, щоб не зазіхали на чуже!..»
— То нащо ж ви пук-пук? — запитую. Німець показує, що вони стріляли вгору. По довгій мовчанці озивається Грицько:
-— Ну, хоч перед смертю покатаюсь на ворогах, все ж легше помирати буде...
— Не помреш. Тепер ми швидко до своїх доберемося...

*

До розвилки доріг добулися за якусь годину.
Полонені старалися — чи то з бажання зігрітися, чи хотіли показати свою запопадливість.
Обіч дороги на перевернутому догори дном ящику з армійського воза сидять кілька чоловік. Про щось гомонять, курять.
— Де ти їх підібрав? — запитує літній солдат у мене, киваючи на полонених. Я відповів.
— Ну, й що ж тепер з ними робитимеш?
— Одправлю в штаб, а що ще?
— Дуже їм там зрадіють! — басить все той же голос.— Це ж до них треба приставляти охорону, а воно й так людей обмаль... Ми ж іще й досі одрізані од Великої землі — їх туди не переправиш. Нажив ти собі мороку...
— Якщо не брати в полон, а стріляти, то вони ж не будуть здаватися, воюватимуть. І наших більше гинутиме задарма.
 
Наші Друзі: Новини Львова