Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 03 червня 2020 року
Тексти > Жанри > Роман

На безіменній висоті. Частина 1.

Переглядів: 15852
Додано: 05.04.2009 Додав: ligaron  текстів: 13
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Сканував: ligaron
— Кличте добровольців,— каже помпогосп Івченку.
За пораненими зголосилися йти всі. Довелося брати останні номери — щоб не оголювати обслуги.
З нашої обслуги випадає йти Грищенкові й мені, бо Губи ж немає. Біля міномета залишаються тільки Бородін та Власюков.
— Не тягніть отих дурних панцирів. Через них, мабуть, найбільше лихо. Ні стрибнути з танка, ні повзти... А німці тим часом поливають нас вогнем. Був і я десантником... Тут голова капустою та картоплею зайнята, а вони мені: сідай на броню... Посидів, ледве ноги виніс... І штабістів на броню...— За кожною фразою булькає баклага. Хлопці посміхаються. А мені чомусь його жаль.
Зодягаємо каски, хапаємо карабіни — біжимо. На поясі — патронташ, чорний ніж і по кілька гранат.
Оглядаюсь, але капітан Жук за нами не йде, він попрошкував улоговиною до бригадної санчастини, котра розташувалась неподалік від машин з боєприпасами.
— Дивно, що я не запримітив ніякого поранення,— кажу Грищенкові.
— Бувають, йолопе, й душевні рани. Збагнув?.. До того ж місце його — не в окопі. Хай краще про смачний борщ потурбується.

14

Біжимо до безіменної висоти.
Назустріч ідуть солдати — по двоє, по троє — з перебинтованими руками, головами чи обличчями.
— А де ж вас там перев'язують? — запитую хлопців.
— Он,— киває головою на «долину смерті» подзьобаний віспою здоровань з шиною на нозі,— стоять клином два обгорілих танки. Там Марія...
Марія... Я несамохіть прискорюю крок.
Лейтенант Покрищак іде, накульгуючи, геть заюшений кров'ю. Він затискав рукою носа й рота. Кров цебенить по руці й підборідді на рукав, на гімнастерку. Одриваючи руку від рота, гугняво мовить:
— Куди?
— З вогню — в полум'я...— махає рукою Грищенко.
Запитуємо, на який фланг нам іти. Нас, мовляв, капітан Жук сюди послав.
Мені здалося, що в лейтенантових очах майнула посмішка при згадці про Жука, майнула — й згасла.
— На лівий. Там наші вибивають із траншей гітлерівців, котрі поховалися...— і пішов.
Бадьорий вигляд пораненого Покрищака наводить на думку, що, мабуть, не так уже й погано все виглядає, як нам спершу здавалось.
— Коли наші автоматники штурмують ворожі окопи, то, значить, ще є люди в батальйоні? Як ти, Грицьку, гадаєш?
— Люди то є... Але цей прорив дорого нам обійшовся... Ти лише поглянь,— Грицько вказав праворуч.
Я подивився — і заплющив очі... А коли розплющив... Так, я тепер знав, чого вартий кожен клаптик звільненої од ворога нашої землі, знав, що таке смерть... У тому місці, де танки рвалися через «долину смерті», лежали на зеленій мураві обгорілі трупи, чорніло кілька обвуглених скелетів машин...
Вибираємось на пагорб, котрий донедавна був ворожий, і одразу стрибаємо в траншеї. Біля ручного кулемета МГ — труп німецького солдата без голови. Купа задимлених гільз. Трохи осторонь — ще один. Лежить скоцюрбившись, очі вирячені. На обличчі застигла гримаса болю й жаху. Біжимо глибокими ровами туди, звідки долинає сухий барабанний видріб автоматів, над головами густо джижкають кулі, то тут, то там вибухають ще снаряди. За одним з поворотів сплелися в борюканні троє, та так і застигли: два дебелих німці, а третій — наш хлопчина, автоматник. У грудях одного німця стирчить чорна ручка уральського ножа.
— Видно, жарко тут було,— ніби аж трохи заздрісно каже Грищенко.
Траншея розгалужується, а за кілька метрів — ще раз. Лейтенант посилає в кожен відгалузок по два-три бійці. Грищенка й мене бере з собою. Біжимо. Тут ще не розвіявся запах недавнього бою: стоїть гіркуватий сморід од пороху. Шурхотять під ногами гільзи. Стрілянина то вщухає, то наростає знову. Раптом десь зблизька по нас різонуло автоматною чергою. Я інстинктивно пригнувся, відчувши, що дзенькнуло по моїй касці. Грищенко, мені здалося, теж присів, відтак він пружинисто розпроставсь і, аж підскочивши, попудив гранату в той бік, звідки стріляли. Автоматна черга обірвалась.
Просуваємося по траншеї, звідки щойно стріляли. Навіть необізнаній людині видно, що ворог, відтиснутий взимку сорок першого — сорок другого років з Підмосков'я, опинившись на землях Орловщини, часу не марнував. Він пристосував до оборони кожен пагорбок, кожну висоту, кожен крутосхил балки чи яруги. Рудіють пообвалювані траншеї та окопи, димлять розметані бліндажі, чорно зяють протитанкові рови та пастки, їжачаться заіржавілі загородки з колючого дроту...
Поспішаємо у глиб ворожої оборони, де ще вирує бій. Наздоганяємо групу автоматників, яку веде старшина Гаршин на підмогу лейтенанту Байрачному.
— Ходіть до нас,— каже.— Тут веселіше, ніж біля ваших пукалок.— Він, невисокий, круглий і тугий, ніби качан кукурудзи, котиться попереду...
Кілька наших танків заповзли в колишні німецькі капоніри, стоять, прикриті землею аж по самісіньку башту. Ведуть дуель з «тиграми» й «пантерами». Ті, маневруючи виярками, підступають близько, але вести вогонь прямою наводкою з тих позицій не можуть. Треба виповзати нагору. Після двох таких спроб на полі бою зосталися мертві «тигр» і дві «пантери». Мотопіхота, що бігла за ними, теж залягла.
— Ми їм тут даємо прикурити! — похваляється лейтенант Байрачний.
Старшина Гаршин доповідає, що привів сімнадцять чоловік. Це разом з нами.
— О, то в мене тепер ціла рота! — радіє Байрачний.— Ще можна воювати... А як воно на правому фланзі?
— Там наших трохи густіше. Кулеметники ж там,— каже старшина.— Чуєте? Он Чопикові «станкачі» аж захлинаються... Є робота.
— Цікаво, а чи знає майор Голубєв, що ми всі оце живі-здорові? — звеселілими очима поглядає Байрачний на Гаршина.
— Мабуть, ні,— зітхнув той і став порпатись у кишені, дістаючи цигарку.— Адже його поранило ще на початку бою. Спершу у плече, а потім ноги перебило... Аби не Марія, так би він і зостався отам в «долині смерті». Вона з парторгом Гончаровим вицургунила комбата з-під вогню, сховала за обгорілі танки і там перев'язала. А вже згодом переправила в санчастину бригади...
— Жаль, не поталанило старому,— стиха мовить Байрачний. І ще тихше, якось розважливо: — Та то ще півбіди. Вилікують, житиме. А от що загинуло стільки хороших хлопців... Якщо будемо такою ціною...— Він сердито махнув рукою.— А до Берліна ще ж далеко, ой, далеко...— Зиркнув на нас і вже бадьоріше кинув: — Та ви, хлопці, не вішайте носи! Чого похнюпилися?! Скоро старшина приправить нам сніданок, та вже й обід, мабуть, заодно,— примруженим оком повів на Гаршина,— бо пора. Заправимось гарненько, а тоді хай спробує німчик проти нас встояти! Правду ж кажу, га?..
Стенаємо плечима.
— Воно-то, конешно, потому шо що ж...— Хтось силкується пожартувати... і вмовкає.
Мені в подив лейтенант Байрачний, блискавичні зміни його настрою. У дружбі з таким, либонь, легко жити...
Старшина Гаршин — білобровий, кирпатенький крикун, котрого ніхто не боїться, бо всім відомо, що він щедрий і добрий,— хриплуватим голосом репетує:
— Чого стовпилися? Не цирк! Не вистачає сюди гарненької міни! В траншеї...— Відтак майже кожного бере за лікоть і відводить на те місце, з котрого, як здається старшині, найзручніше стріляти по ворогу.
Фріци, вибиті нами з цієї дільниці оборони, закріпилися на флангах нашого прориву. Звідти вони ведуть артилерійський і мінометний обстріл наших позицій, звідти час від часу кидаються в контратаки.
Ось і зараз у німецькій обороні за «нічийним» вибалком, котрий відділяє їх од нас, видно рух. Ми трохи потерпаємо: дві «тридцятьчетвірки» погуркотіли в тил, мабуть, на заправку пальним та боєприпасами. Тепер за нашими спинами стоять у капонірах лише три танки і дві самохідки. Ворог, певне, вирішив скористатися цим, отож і заворушився.
Я з карабіном прилаштувався поруч двох петеерівців. Хоча вони й замаскували свою протитанкову рушницю, але мені таке сусідство не до вподоби. Адже машини будуть перти саме на отакі «ружжа». Перш за все тому, що вогонь в ПТР для лобової броні «тигрів» не страшний, а по-друге, щоб не підставити під той вогонь свій борт, ну й, нарешті, тому, що треба знешкодити таку пукалку, бо вона може накоїти лиха тоді, коли її поминеш. Мабуть, я, думаючи про все те, пересмикнув плечима чи іншим чином видав свою знервованість, бо Грищенко каже:
— Не дрейф, Стародубчику! У нас є гранати, є ось пляшки з запалювальною сумішшю.— За мить додає: — Згадався мені бій під Таганрогом. Вони там утюжили наші окопи. Неприємна штуковина...
Мовчимо, прислухаємося до шеберхання снарядів, до пронизливого завивання і глухого розплеску — ніби праником по воді — поодиноких мін.
— Похрумати б оце,— зізнається Грищенко,— аж під грудьми ссе. Сумують по мені сухарики в мішечку там, біля міномета. Наші хлопці, певне, вже давненько поснідали, їм же до кухні близько. А тут, окрім ложки за халявою,— нічогісінько більше... І ніяких тобі трофеїв: чортова сарана все пожерла...
Петеерівці переморгуються. їх, либонь, тішить Грищенкова невгамовність. Один з них дістає з кишені два сухарі, дає Грицькові й мені.
— Хоч трішки вгамуєте черв'яка,— вибачливо усміхається, ніби він винен, що не має більше.
Снаряди вибухають метрів за п'ятдесят від нас рівною смугою, потім фонтани землі здіймаються ближче, за хвильку — ще ближче. Присідаємо, втягуємо голови в плечі: б'ють по лінії окопів, по траншеї. Земля двигтить, стогне, шарпається, наче в агонії. По голові, по спині стукотить груддям. Дим, пісок, попіл — стіною, і нічогісінько не вгледиш, що докруж. А німець гатить, гатить, гатить...
У цьому клекоті землі, вогню й металу наростає, могутнішає низьке, погрозливе гудіння моторів. Але ми, огорнуті хмарами куряви од артилерійського шквального нальоту, ще нічого не бачимо.
Вітер дме з нашого боку, він відкочує сіро-чорну пелену в бік німців.
Та ось із тої пелени вириваються на повній швидкості десять чи й більше танків і самохідок. Але мій зір прикутий лише до двох, до тих двох, котрі пруть прямісінько на мене. З-за наших плечей оглушливо гупають «тридцятьчетвірки» й гармати, гупають раз по раз, але німці лізуть. За якихось півсотні метрів одна з двох машин, що йдуть на мене, зупинилася і задиміла. А друга, не збавляючи ходу, летить. Вже заступає мені чималий шмат горизонту... Біля мого вуха ляскає протитанкова рушниця... А ворожий танк наближається і тепер застує мені півсвіту. Я вже бачу його висріблені гусениці, бачу чорну цівку спрямованого на мене кулемета. Та цівка плюється синюватим димом. Петеерівці стріляють ще раз і ще, та, видно, зупинити цей танк їм не судилося... «Ну,— думаю,— Стародубе, оті висріблені гусениці тебе й розчавлять...»
Грищенко кидає з окопу одну за одною дві пляшки з запалювальною сумішшю. Він, мабуть, уже пройнявся гарячим, азартним відчуттям бою. Я й собі жбурляю пляшку. Але вони чи то не досягають мети, чи, може, ударившись об крило машини, не запалюють її... Хочеться обернутися в грудочку, в піщинку й залізти в шпарку десь на дні окопу. А окопчик неглибокий, земля сипка. «Розчавить, розчавить...» Грицько — якийсь наструнчений, зібраний — пружно викидає своє довге, сухорляве тіло з траншеї. В його руках — зв'язка гранат. Підстрибнув — і дужим помахом руки жбурнув зв'язку під самісінький танк. Той сіпнувся, загурчав — і стих. А в цю мить оглушливо шарахнуло біля самісінької траншеї. Грицько падає на бруствер і сторчма скочується в окоп.
— Гриню, Гриню! — термошу його за плече. Грищенко дивиться на мене закам'янілим поглядом і мовчить. Гімнастерка біля пояса береться чорною плямою.
— Гриню! — Я з жахом дивлюся на ту пляму.
— Не вберіг,— зітхає лейтенант...
— А може, ще виходять,— тихо шепоче Гаршин.— Буває, що й прострілені навиліт виживають... Аби не в серце...
— Його ж поранило й, либонь, контузило.— Байрачний стрепенувся. Густі чорні брови злетіли догори.— Негайно віднесіть його, хай перев'яжуть! — наказує нам.— І в госпіталь!
Кладемо Грицька на плащ-палатку. І тут мені спливають на пам'ять... Ні, це дико... Дивно й нерозумно перехрестилось наше життя. Ми ніби затоптували один одному дорогу... Аж до цього дня.
«Так, Гриню, ти не лише врятував життя двох петеерівців і моє, ти зробив для мене ще більше,— ти повернув мені віру в людей...»

*

За двома танками у «долині смерті» справжнісінький перев'язочний пункт.
Марія, засукавши рукава, перев'язує гармаша, пораненого в живіт. Вона стоїть на колінах і просовує білий збиток бинта попід його спину. Їй допомагає Ліда Петушкова, обіруч одриваючи спину важкуватого дяделика від землі.
— А наш сержант Опрітов як бабахне по їхній протитанковій. Та й лапки догори!
— Та мовчіть ви зі своїм бабахканням!— з удаваною суворістю гримає на нього Марія.— Вам зовсім не можна говорити. Розумієте, зовсім! — Відтак оглядається, щоб дістати ножиці, її погляд зупиняється на нас. Радість, тривога, подив, запитання — все разом відбилося в тих карих, трохи сумовитих очах.
— Лишенько! — зводиться Марія на ноги, м'яко лепеснувши долонями, ніби дитина, котра тільки навчається «лади-ладусі».
І в тому напружено-стриманому вигуку, і в дитинно-лагідному порухові рук, і в бентежності дівочого погляду відчувалася не проста турботливість медсестри, було щось душевніше, більше, тривожне.
— Спасибі, Юро! — ніби перекочує в роті недосмоктану цукерку.— І вам спасибі,— вдячно позирає на хлопчину-автоматника.— Кладіть його туди,— вказує очима на місцинку біля гармаша.
Ми обережно кладемо Грищенка на зелений, прим'ятий чобітьми моріжок. Він хрипло дихає і мовчить. Марія схиляється над ним...
— Пити, дайте напитися! — басить гармаш.
— Вам не можна! — Ліда Петушкова підносить до вуст пораненого баклагу, змочує їх, пересохлі, запечені.
— Хоч ковток!
— Кажу ж — не можна. Геть не можна!
— Ну, то дайте йому,— гармаш показує рукою на сусіда. Той посміхається, він не просить. Мабуть, у гармаша така спрага, коли вже здається, що всі на світі хочуть пити...
З безіменної висоти, на якій ще лунає стрілянина, сходить в «долину смерті» гурт поранених. Супроводжують їх наші мінометники, котрих Івченко розсилав по траншеях. Один веде обпаленого танкіста з прив'язаною до грудей, мабуть, перебитою, рукою. На чорному, обвугленому обличчі просвічують живими цятками лише білки очей... Інші підтримують поранених автоматників, стрільців.
Попереду — двоє, у їхніх руках — зрихтовані з дощок носилки, вкриті шинеллю. На тих носилках лежить хтось невеличкий, вкритий з голови до ніг плащ-палаткою. Обіч носилок йде Чопик — без каски, без пілотки. Гімнастерка на ньому розпанахана, з-під неї виглядає бинт з вишнево-чорною, насоченою кров'ю плямою. Позаду йде заплакана, змарніла від горя кулеметниця Дуся.
Марія поглядом запитує в Чопика: хто там?
— Капа...— Чи то шелест, чи то чиїсь слова.
Тиша, така тиша, коли навіть тяжкопоранені затамовують подих.
Мовчки йдемо назад, в оборону.
Десь пополудні на зміну нашим автоматникам прийшли бійці іншої військової частини.
Старшина згукує архарівців Байрачного, стрільців, мінометників, петеерівців.
— Вставайте, хлопці! До кухні марш! — чутно то в одному, то в іншому місці його хриплуватий голос.
— Не скажете, де вона? — несміливо запитує котрийсь:
— А ніс у тебе для чого? Орієнтуйся по запаху! — гримає старшина, усміхаючись очима.
Тільки зараз я побачив кістляву, трохи зсутулену постать Черв'якова-старшого. Щось радісно тьохнуло в грудях. Я вже думав, що й він десь лежить отам, у долині.
— Живі-здорові! — вітаю його.
— І живий, і здоровий, тільки трохи подряпало,— торкається рукою нижче спини.— Голову сховав, бо вона вже бита, так дали по... Це щоб менше сидів. А воно й ходити боляче... Та дарма, скоро заживе. Хлопці перев'язали... А чого це ви тут?
— Послали на виручку...
Черв'яков кашлянув, приставляючи за звичкою до рота бугристий, темний від землі кулак, хриплувато прогудів:
— Треба було хоч одного башковитого до Конотопа...— скрушно похитав головою.— Цим людям ціни не скласти. Хоробрості в кожного — на десятьох спартанців. На смерть ішли не здригнувшись.
Говорив уривчасто, неначе йому щось заважало. Чи то щоб не розпалитись, а може, старався не заїкатись — таки заїкався.
Глибоко зітхнув, потер для чогось широкою долонею потилицю і, зблиснувши на мене окулярами, зовсім тихо додав:
— Оті, котрі полягли,— всі без винятку герої! Адже вони свідомо, тверезо ішли на смертельну небезпеку. Кожен з них, я того певен, ладен був своїми грудьми затулити амбразуру ворожого дзота, коли б тільки трапилась така нагода. Зробив би — не задумуючись, не вагаючись, аби лиш просувалися вперед його товариші...
Підтримую Черв'якова, коли ми спускаємось по крутому схилу.
Колишня «долина смерті», котру ще кілька годин тому жодна жива істота не могла перетнути, не ризикуючи життям, нині невпізнанно змінилася. По ній снують бійці, під'їжджають сюди машини з боєприпасами, з продуктами, курять димом кілька польових кухонь. Аж дивно: смерть ще зовсім близько, вона — ось за безіменною висотою, а тут уже вирує життя...
Про вранішній бій нагадують лише обгорілі танки чи їх розметані вибухами скелети. Подекуди валяються нікому не потрібні панцири. Може, з часом, коли життя в цих районах входитиме в нормальне, звичне русло, господарки вмуровуватимуть оті панцири в нові лежанки, замість чавунних плит, а може, використають їх як заслінки для печей. Тулячи те залізяччя до мирного багаття, господарки і не підозрюватимуть, у якім пекельнім вогні воно гартувалося, як закипала на ньому кров...

*

З цього пагорба, котрий височіє над багатьма іншими, далеко видно. Довкола на кілька кілометрів розкинувся степ, густо порізаний балками, ярами, яругами, де-не-де зеленіють купки чагарів, а вдалині синіють переліски, заткані тремтливим літнім маревом. Видніється й село Барилово.
Високий пагорб, далеко з нього видно. Проте не всім, хто на нього потрапив, пощастило милуватись широкою панорамою визволеної нами землі.
Побіля трьох зяючих довічною темінню могил лежать ті, котрі не можуть, як ми, живі, окинути оком широке привілля.
А довкола стоять суворі, прокіптюжені пороховим димом танкісти, автоматники, петеерівці, розвідники, гармаші. Бачу і своїх мінометників. Старший лейтенант Суниця змарнів, у сірих очах — важкий смуток.
Між танкістів шукаю очима старшину Марченка. Його гарне вольове обличчя видається закам'янілим у своїй суворості.
Дівчата — їх тепер у нашій бригаді лишилося восьмеро — наполохано причаїлись окремою зграйкою. Ліда Петушкова кусає нігті, стримуючи ридання. Дуся виплакала над Капою барвінь очей, вони тепер сухі й запалено-червоні. Марії тут немає, вона повезла машиною останню групу тяжкопоранених.
У найбільшу з могил кладуть загиблих рядових і сержантів — автоматників, танкістів, стрільців, петеерівців. До меншої — офіцерів.
Лежить поміж них і комсорг батальйону молодший лейтенант Рєзников. Його я знав набагато більше, ніж інших, і, мабуть, тому мене обіймає пекучий жаль.
Найменшенька могила призначена для славної кулеметниці Капітоліни Шмельової, її кладуть осібно...
Стоїть біля прикритої плащ-палаткою Капи її командир Петро Чопик. Замість пояса в нього — кулеметна стрічка з набоями. Стоїть як втілення жалю й скорботи. Стоїть як надія, як певність, що за смерть бойового товариша буде помста. Ми віримо в це, бо чопиківський «максим» одбив найпершу контратаку гітлерівців.
Непокрита голова Чопика пломеніє дрібними язичками полум'я. Вітер колише те полум'я, тільки важко збагнути, чи хоче він роздмухати його, а чи намагається остудити пекельний жар, котрий охопив Петра...
Начальник політвідділу виголошує урочисто-траурну промову.
Напружену тишу розколюють тихо вимовлені слова. Слова, сповнені гіркоти, болю, печалі, і гучніші про те, що ми мусимо, ми зобов'язані й ми обіцяємо, ми клянемося пам'яттю полеглих відплатити ворогові.
Довкола могил стоять у траурній жалобі всі, хто лишився живий, уся бригада.
 
Наші Друзі: Новини Львова