Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 05 грудня 2020 року
Тексти > Жанри > Роман

На безіменній висоті. Частина 1.

Переглядів: 16846
Додано: 05.04.2009 Додав: ligaron  текстів: 13
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Сканував: ligaron
ЄВМЕН ДОЛОМАН

НА БЕЗІМЕННІЙ ВИСОТІ

ТРИЛОГІЯ

КНИГА ПЕРША


Бійцям та командирам колишньої
Челябінської добровольчої танкової бригади
Уральсько-Львівського танкового корпусу присвячую.
Автор.


1

Тепер нас лишилося тільки двоє — двоє на всю околицю, а може, на цілий світ: Грищенко Грицько і я. Грицько, скорчившись, не одриваючи руки од забинтованих грудей, лежить на старому, ветхому тапчані, якого я підсунув до самого припічка. На припічку, під комином, потріскує березове та соснове паліччя. Але біля того підсліпуватого багаття годі зігрітися.
У лісниковій хижці, де оце ми прихистилися, повисаджувано вікна, зірвано двері з петель. Гуляє такий протяг, що вмить гасить тріску, коли я беру її з вогню, щоб запалити цигарку. Холоднеча люта: з одягу, який сохне біля комина, скапує вода і замерзає на підлозі.
Грицькове обличчя у блідих одсвітах полум'я видається не рожевим, а темно-сизим, як достигла слива. Мокра, розкуйовджена чорна чуприна, обрамляючи обличчя, надає йому виразу трагічної приреченості. Грицько цокотить зубами, тремтить, наче в лихоманці, і тихо, одноманітно скімлить. Мабуть, холоднеча катує його, знекровленого, ще дужче, ніж сама рана.
Я теж ледве стримую наскрізний дрож, стримую, бо мушу хоч у такий спосіб підбадьорювати Грицька. На мені теж мокра одежа, але мені тепліше, бо я не поранений, я весь час рухаюся: то підкидаю хмиз у вогнище, то перевертаю з боку на бік наше манаття, аби швидше просохло, то сторожко визираю у провалини вікон, чи не підкрадаються до нашої схованки німці. Біля того, яке зорить на просіку, я подовгу затримуюсь. У кінці просіки темніє шматок дороги, і мені здається, що з-за чорних кущів ось-ось вимчать наші танки, ті, котрі йдуть, котрі мають іти вслід за нами. Звичайно, я й так почув би їх могутнє гудіння, адже там — основні сили бригади: два танкових батальйони і десятки автомашин. Коли рухається ота армада, то докруж на сотні метрів земля здригається, а гуркіт аж вуха виламує. Та й відстань до шляху невелика — метрів чотириста, тож не почути просто неможливо.
Однак звідти не долинає жодного звуку, і мене це неабияк тривожить. За вікном біліє у м'якому сяєві місяця засніжена просіка, видніється темна смуга розрихленого танками шляху, котрий круто спадає до замерзлої річки. На ньому, як і годину тому, ані лялечки. Тиша така, що від неї дзвенить у вухах. І мене проймає ще більший страх — і за Грицька, і за себе. Адже ми у ворожому тилу, далеко за лінією фронту. А ця колиба для нас щоб не стала пасткою. Раптом натрапить на неї ще якась група заблукалих німців,— що тоді? Маємо всього один автомат з трьома ріжковими магазинами, «вальтер» та дві гранати. Чи надовго того вистачить, щоб оборонятися?! А відійти кудись із Грицьком я не можу: він поранений у груди, його б оце гарно перев'язати і швидше відправити в госпіталь... Але хто ж це зробить, коли наша санчастина десь зав'язла з основними силами бригади?
— Води, води хочу,— прохрипів Грицько.
У нас нічого ні пити, ні їсти. Згрібаю з підвіконня жменю хрусткого снігу. Губи у Грищенка запалені, спраглі, гарячі. Сніг, ледь торкнувшись до них, швидко тане. Грицько жадібно розтуляє вуста, ловить ними залишки вільги на моїй долоні, його борлак, всіяний чорною щетиною, дрібно тремтить. Він намагається підвести голову, але я злегка притискаю її до тапчана:
— Ти, Гриню, не ворушись... Полеж... Скоро прийде Марія чи Ліда, перев'яжуть тебе — і все буде гаразд,— втішаю його і сам у це дуже хочу вірити. Інакше не можна. Він мусить жити, неодмінно мусить.

*

Кілька годин тому сталася подія, котра, як мені здається, може багато важити у моєму житті — і не лише в солдатському.
Десь годині о шістнадцятій танкова бригада, що була на марші, зупинилася. Батальйони маскувалися в негустому сосновому узліссі.
— Обід! — перекочується від машини до машини радісна команда, якої ми вже зачекалися.
Кухня загубилася десь у хвості довгої колони. Тож нам, тим, хто в авангарді, добиратися туди далеченько. Поспішаємо.
— Була б гаряча страва,— хазяйновито зауважує Грицько,— а пообідати можна й сидячи на броні. Ми до цього звикли...
Коли поверталися од кухні з гречаною кашею в казанках, мене раптом покликали:
— Старший сержант Стародуб, на хвилину! — пролунав чийсь владний, грубуватий голос.
Озираюсь. Тоді нерішуче ступаю кілька кроків до офіцерів, котрі стоять біля машини штабу бригади. Здається, саме звідти мене покликали. Але я ще не знаю, хто саме. Від гурту одчахується постать у білому танкістському кожушку, наближається до мене.
— Слухаю, товаришу майор! — віддаю честь і думаю, яка може бути до мене справа в офіцера особливого відділу штабу бригади? Чи майор Биков часом не помилився?
Він, майже не зупиняючись, торкається мого ліктя рукою в білій вовняній рукавичці, припрошуючи таким робом іти поруч. Прошкуємо поміж молодих сосен та ялин.
— Ви — Стародуб Юрій Іванович? — поглядає на мене сірими, з металевим полиском очима.
Я ствердно хитаю головою.
— Маніпуляцій не треба, ви ж — не на цирковому манежі... Відповідайте — так чи ні?
— Так точно!
— А прийшли в цю бригаду з воєнізованого заводу?
— Так точно!
— Самі родом з України, з Кіровоградщини?
— Так точно! — дивуюся його обізнаності.
— Що ви зататакали, як з кулемета! — кривиться мій співбесідник і, либонь, щоб я не побачив невдоволеної гримаси, одвертається. Обминаючи невисоку кучеряву сосну, майор чітким і різким порухом руки, наче він шульга, обламує кінчик пухнастої гілки. На зелений погон падає кілька дрібних зірчастих сніжинок — ніби доповнення до великої металевої. Він струшує з пухнастої гілочки сніг, але намерзлі бурульки льоду, наче кришталеві коралики, тримаються міцно. «Якщо вони не відлетять,— знічев'я загадую,— все має добре скінчитися...»
— Виходить, саме до вас, товаришу Стародуб, я й маю справу.— Майор кидає гілочку в сніг.
— Я вас слухаю,— вимовляю якомога бадьоріше і спокійніше.
— Навпаки. Тепер я вас буду слухати,— скошує на мене очі.— Мені Грищенко якось сказав, що у вас середня технічна освіта. Значить, добре, як для військового, знаєтесь у математиці...
— По машинах! По машинах! — лунко розкочується понад узліссям і відлунює в гущавині.
— Шкода,— зупиняється Биков,— доведеться нам одкласти розмову на завтра. Якщо буде десь тривала зупинка, неодмінно підійдіть до моєї машини, неодмінно! Не зволікайте, щоб мені вас не розшукувати...
— Єсть, підійти завтра! — віддаю честь і щодуху кидаюсь до свого танка, котрий, газуючи, уже виповзає з узлісся на дорогу.
Бригада, розтягнувшись у довгий ланцюг, уже, мабуть, з годину у повному складі просувалася на південь. Це, видно, тішило хлопців. Коли бачиш довкола таку силу, тоді й на душі веселіше, тоді й про оточення забуваєш. Та ось ланцюг перервався. Перший батальйон, на якому ми сидимо десантниками, йде не спиняючись, а інші стали потроху відставати, доки й зовсім зникли з очей за білими пагорбами.
— Виходить, що й цього разу нас висунули на самий кінчик чортячого ріжка,— без особливого ентузіазму зауважує автоматник Микола Губа.
— Хіба тобі не однаково,— кидає Грищенко, ялозячи цигарку.
— Воно-то однаково, але ж найбільше ґуль дістається переднім, а не тим, хто у хвості,— буркнув Губа.
— Хто ж тут розбере, де перед, а де хвіст, коли кругом німці,— задимів Грищенко.— Аж в'язи болять: крутиш головою на всі боки...
Справді, три дні тому танковий корпус, до якого належить і наша бригада, було кинуто у вузький прорив лінії фронту південніше Ямполя, і відтоді ми йдемо по ворожих тилах. Налітаємо зненацька, по-партизанськи, на німецькі гарнізони, і вони з переляку, з несподіванки розбігаються по лісах та яругах. Оговтавшись, обстрілюють нас із важкодоступних висот. Отож і доводиться нам, десантникам, бути завжди напоготові.
Мешканці західноукраїнських сіл та містечок зустрічають нас з неприхованим подивом.
На околиці Гримайлова, тільки-но вибили звідти німців, неподалік нашого танка зібрався цілий натовп. Про щось перешіптувались, гомоніли. Потім підступив ближче дідусь — у вицвілій кресані, в латаному сірому кожушку.
— То ви — совітські? — В голосі більше недовіри, ніж цікавості.— Але ж всі кажуть, що хронт десь біля Вінниці, а ви ось тутоньки...
— Совітські, совітські! — всміхаємося, показуючи зірочки на своїх вушанках.— Хіба ж не бачите?
— Виджу, дітоньки, виджу! — Він тремтячою рукою торкається танкового крила.— Ай моцне! Слава Йсу, сла Йсу, що вже тутоньки...
У такі хвилини серце виповнюється особливою радістю: адже й ти разом з іншими товаришами по зброї несеш людям волю... «Цікаво, про що ж має зі мною говорити Биков?.. Коли запрошує, то, певне ж, неспроста...» Стає холодніше. Підіймаю комір шинелі, глибше втягую в нього голову. Вечоріє. Хлопці куняють. Спимо на броні. Щоб не звалитися з танка, прив'язуємо себе тренчиком до скаби. Тренчиком чи міцним мотузком — що в кого є під рукою. Заснеш, то хай хоч як трусить та вигецує, не страшно.
Хлопці обліпили танк з усіх боків. Сидять на лобовій частині, на крилах, довкола башти — де тільки можна примоститися. Я, Микола Губа і Грищенко Грицько — на жалюзі. Тут од нагрітого мотора тепло, мов на печі. Незчувсь, як і задрімав. Але нараз прокидаюсь од вибухів. Снаряди рвуться ліворуч і трохи позаду. Здиблюється земля. Злітають догори кущі чагаря.
— Засік, гад. Он він.— Грищенко киває на синюваті пагорби, що бовваніють ген попереду, за річкою.
Стоїмо ламаною колоною на березі.
Поміж танками метушаться постаті в білих кожушках.
Хтось охрипло кричить:
— Правіше! Правіше, кажу! — І доточує нам дорогу крутим матом. Зчинилася біганина. Передній танк, видно, хотів перебратися на той берег по дерев'яному містку. Тепер з-під обваленого містка видніється лише башта. Двоє бовтаються біля машини, мабуть, прилаштовують троси, щоб витягти «тридцятьчетвірку».
Ось і наша черга. Молоденький білявець лейтенант — командир екіпажу, висунувшись майже до пояса із башти, оглядає крізь сутінки берег підступної річечки.
— Чого стовбичиш! — гукає до нього командир батальйону.— Ти що, асфальту шукаєш? Ніколи! Давай вперед!
— Хочу ген туди, де широке плесо. Коли широкий розлив, значить, там мілко. Лід прогнеться до дна, і ми перелетимо по ньому.
— Газуй! — Комбат сердито сплюнув і побіг до своєї машини, притримуючи широкий планшет.
Снаряди рвуться вже ближче.
Наш танк здає назад, потім бере розгін. Легке погойдування знову кидає мене в обійми сну. Та вже за кілька хвилин холодні бризки в обличчя — і я прокидаюся.
— Оце так газує! — гукаю Грищенкові. І тої ж миті відчуваю, як разом з танком провалююся кудись униз. Тріщить лід, і крижана купіль обдає мене всього, з ніг до голови. Щось несамовито зашипіло, зашкварчало, забулькотіло і стихло. Відштовхнувшись од броні, кидаюсь у крижане місиво...
Екіпаж і кілька автоматників стовпились довкола башти по коліна у воді на затонулому танку. Якийсь жартівник гукає нам:
— Хлопці, підкачайте холоші, а то забрьохаєтесь...
Зимна вода шпигає тисячами голок, обпікає тіло. Іноді вона сягає аж до підборіддя. Дно мулке, ледве витягуєш ноги.
Довкола широченної ополонки вовтузяться чорні постаті.
— Давай сюди, сюди ближче! — схиляються до води. Нарешті добувся до кромки льоду, хапаюсь за неї граблюватими пальцями, силкуюсь видряпатись. Чиїсь міцні руки дістають мого коміра, обхоплюють плечі. І ось я вже на тривкій кризі.
Грицька теж виволокли неподалік од мене.
Кілька наших десантників нашвидкуруч роздягаються, викручують гімнастерки, білизну, онучі — і знову натягають на себе все те, виляскуючи зубами.
Ті, котрі юрмилися біля башти, ніби на острівку, перебралися по перекинутих дошках на лід. Щоб просушити взувачку, всілися на розпашілі жалюзі останньої машини.
— От тобі й Марафонов. Улаштував нам купіль, а сам сухий вискочив,— сопе Губа, натягуючи мокрі чоботи.— Не послухався комбата...
— Де там сухий! Всьому екіпажу дісталося,— докинув Байрачний.— Добре, що під лід не шугонули. Годували б раків...
Мене б'є дрож, хоч, здається, я вже й не відчуваю холоду.
Танки прогуркотіли берегом річки вгору, мабуть, там знайдено переправу. Лишився ще один, неподалік. Він сердито гарчить аж здригається, готовий рвонути навздогінці за сталевою чередою. Од нього легким кроком збіг до нас на лід командир МБА (МБА — моторизований батальйон автоматників-десантників) капітан Походько.
— Лейтенант Байрачний, залишайтеся зі своїми тут. Взяти на танки вас не можемо — задубієте. Он там, на горі,— він показав рукою на темну смугу лісу,— є хата. Обсушіться. Наздоженете нас із основними силами бригади.
— Єсть, наздогнати з основними силами!..— зморено відповідає Байрачний і простягає мені баклагу: — На ковтни, зігрієшся.
Спирт обпалив горло, пече всередині.
— А моя, коли ото кинувся пливти, з мішком пішла на дно. От шкода,— бідкається Микола Губа,— тепер би он як знадобилася.
— Не шкодуй,— бубонить Грищенко,— була б голова на в'язах...
— Ну, хлопці, забирайте манаття та побіжимо, бо вже заледа на всьому,— чи то командує, чи просить Байрачний і, джвакаючи чобітьми, прошкує до лісу. Грищенко і я обганяємо лейтенанта, обганяємо Миколу Губу і тих двох, що з нового поповнення. Коли вже наближаємося до одинокої хатини, що в глибині просіки, довгоногий Грицько виривається вперед, і в цей час у чорній провалині вікна зблиснули синюваті спалахи. Лунко розсипалася автоматна черга. В ту ж мить падаю — за фронтовою звичкою. Відкочуюсь до засніженої купи хмизу. Грищенко теж упав. За моєю спиною кілька сухих уривчастих пострілів — то б'ють наші автоматники. Хтось пожбурив гранату. Сплеск жовтавого вогню на підвіконні. Вибух. Прислухаємось. Десь по той бік хижки приглушений чужинський гомін і важке човгання кількох пар чобіт. Стріляємо навздогінці.
— Не витрачайте марно набоїв! — грима Байрачний. Підбігаємо до Грищенка. Він лежить ниць, розкинувши руки, ніби обнімає землю. Обережно перевертаємо на спину. Де він лежав — на снігу темна пляма.
Заносимо Грицька до лісникової пустки. Байрачний безперестанку лається:
— Драпали б оці вошиві недобитки у свій фатерлянд, драпали б без оглядки. Так ні, ще й огризаються, падлюки...
Лає мене й Грицька, що так необачно перлися до триклятої колиби. А сам же рвонув сюди перший.
У хатинці, крім старого тапчана, ні меблів, ні начиння. Видно, господар уже давненько змандрував звідси. Микола Губа згрібає біля печі перетерте — мабуть, німцями — сіно і розпалює на припічку, під комином, вогнище.
Добре, що хтось із танкістів здогадався наділити нас сухими сірниками, а то б і вогню не роздобути...
Гуртом перев'язуємо Грицька двома рушниками та подертою спідньою сорочкою, що її видобув зі свого речового мішка один із новеньких автоматників.
Грицько не промовив ще жодного слова. Він лише скрегоче зубами і глухо стогне...

*

— Стародубе, ти залишайся з ним! — наказує мені Байрачний.— Доглядай і оберігай. Тільки не проґав, коли йтиме бригада. Хай Марія чи Ліда негайно відправлять його в госпіталь.— Лейтенант трохи помовчав, ніби зважуючи, говорити далі чи ні, і додав: — А ми, для безпеки, прочешемо лісок... Кілометрів за п'ять звідси є хутірець. Думаю, там і обсушимось. Може, розшукаємо якусь медицину чи знахаря — приведем... Якщо бригада пройде тут незабаром, скажи начштабу батальйону, що я наздожену вас у Копичинцях, а то й раніше.

*

Отак і лишилося нас двоє — двоє на всю околицю, а здається, на цілий світ: тяжко поранений Грищенко Грицько і я.
Вікно навпроти печі я затулив оберемком сіна, його цілий ожеред стоїть за хатою. А причілкове, котре виходить на просіку, завісив шинеллю, замаскувавши таким чином наше нехитре вогнище. В хаті стало ніби затишніше, хоча собача холоднеча, як і раніше, проймає до кісток.
Грицько мовчить, і те мовчання загусає мені на серці тривогою. Ото попросив раз пити — і все. Мабуть, йому вельми кепсько.
Знімаю з нього зовсім мокру фуфайку, а натомість накриваю тією, котра висіла біля вогню. Вона теж не суха, але ж тепленька — нагрілася.
— Як тобі, Гриню? — запитую стиха, щоб не розбудити, якщо задрімав. Та, певне, не спить, бо небавом каже:
— Болить, дуже болить... І не тільки у грудях, навіть голова... А бригади все ще немає?
— Немає,— одказую, радий вже з того, що він заговорив.— Незабаром надійде...
Грицько важко зітхає:
— Видно, не діждусь... Жаль... Ось коли Грищенко, мабуть, таки зіграє в ящик... Хоч і ящика не буде.
— Ну, що ти, Гриню! — не хочу навіть слухати про таке.— Що ти!
 
Наші Друзі: Новини Львова