Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: п'ятниця, 06 грудня 2019 року

Шлях Турґєнєва

Переглядів: 2488
Додано: 07.02.2011 Додав: andreusDADA  текстів: 717
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
<
1
>
ШЛЯХ ТУРҐЄНЄВА

Я надто поважав покликання художника,
лiтератора, щоб кривити душею...
I.ТУРҐЄНЄВ

Перед нами в 28 книгах лiтопис росiйського духового життя вiд часiв
фiлософського бродiння в гуртках 30-х рокiв до \"ходiння в народ\" 70-х рокiв.
Це твердо вивiрена, тонко й точно виражена правда,
побачена очима дворянського \"лiберала старого крою, поступовця\",
що стояв на вершинi культури свого вiку, сам належав
до найвищої росiйської аристократiї, але прагнув
розвитку демократiї у всiх верствах суспiльства.
Вiн мав великий художнiй талант правдивости --
i привабливий тон елегiйної оповiдi, що майже завжди
стосувалася внутрiшнього, морального та iнтелектуального життя дворянської кляси.
Але, здеморалiзоване крiпосництвом, розбите реформою, позбавлене
корiння в народi, дворянство печально сходило зi сцени ... без шуму i слiда,
не кинувши вiкам нi думки осяйної, нi генiєм зiгрiтого труда.
(М.Лермонтов)

Ця печаль надала меланхолiчного аромату всiй творчостi спiвця руйнованих дворянських гнiзд. А коли вiн переселився до Нiмеччини, а потiм -- до Францiї, ця меланхолiя поглиблювалася -- за браком рiдного повiтря.

В iсторичнiй перспективi iм'я I.Тургенєва, що стояло поряд з iменами Л.Толстого, Ф.Достоєвського, М.Салтикова-Щедрiна, щодалi змiшується i вiдходить з першого пляну в мiру того, як забувається гаряча полемiка турґєнiвських творiв, що завжди ставила їх у центрi злободенних громадських iнтересiв.

Турґєнєв для нас -- це великий художник, естет, спiвець краси й мiнливо-незбаганенного всесильного кохання. \"Любов сильнiша за смерть i страх смерти; тiльки нею, тiльки любов'ю тримається i рухається життя\" -- це було найбiльшим переконанням у життi письменника, втiленим у головних його творах. I в цьому неважко впевнитись: там, де згасає любов у турґєнєвськiй повiстi, тьмариться i згасає життя.
Iдеальнi, сильнi духом натури i маються на увазi, коли говорять про турґєнєвських жiнок, про чарiвливiсть його романiв. Вони наче несуть у собi еманацiю терґєнєвського iдеалу вiчно-жiночого, еманацiю, що загадково мерехтить i пригасає, нiколи не спалахнувши ясним, предметно-вiдчутник полум'ям.
У жадного творi письменника кохання -- ця основа, енерґiя життя -- не досягає стiйкої форми, а скрiзь згаса без опори й пiдтримки.

Турґєнєвськi герої -- пасивно споглядальнi, переважно слабкi натури, пiдточенi рефлексiєю i позначенi непевнiстю в тому свiтi, де вони почуваються \"зайвими людьми\". У романах Турґєнєва всi живуть чеканням i прагненням щастя, котре їх обминає, наче в якiйсь зачарованiй країнi розбитих надiй. У їхньому життi, на їхньому шляху трапляються якiсь просвiтки, якiсь iлюзiї i наче наближення до того, чого вони чекають, -- щось схоже не ефемерне зближення Базарова з Одинцовою. I все це, мабуть, можна узагальнити в запитаннi Одинцової: \"До речi, ось я згадала слово \"щастя\". Скажiть, чому, навiть коли ми насолоджуємося, наприклад, гарним вечором, розмовою з симпатичними людьми, чому все це здається радше натяком на якесь безмiрне, десь iснуюче щастя, нiж справжнiм щастям, тобто таким, яке ми маємо самi?\"

Може, для цього вiдчуття справжнього щастя треба кинутися проти вiтру i хвиль, вийти зi сфери суто рацiональної, споглядально-скептичної i стати цiльною людиною, яка вiддає життя за мить? Так, як кинулась Єлена в \"Напередоднi\", як кинувся Рудiн на барикади в Парижi... Очевидно, про це Турґєнєв думав тодi, коли прагнув вийти з гамлетизму через донкiхотство, подолати межi половинчастости життя.

Але на тiй спробi, на першому зусиллi закiнчується оповiдь у Турґєнева -- навiть у \"Напередоднi\" вона не дотягає до початку активного чину й гасне в самих приготуваннях.
Кожен Дон Кiхот мусить зважитися на те, щоб бути смiшним i всупереч усьому -- вiрити... Але вiра -- це великий талант. I Некрасов ставився до людей вiри з подивом. Щедрiн схилявся перед молоддю, яка в темрявi камери до останку зберiгає вогонь, що колись загорiвся в очах. Крiзь усi шляхи заперечення, крiзь хор ворожих голосiв несе i захищає свою вiру Достоєвський; обминаючи голоси, наполегливо проповiдує її Толстой.
Бо всi пам'ятали: \"блажен, хто вiрує\"... Може, крiм Шевченка: Шевченко органiчно вiрив -- дивовижний генiй любови i вiри!

А Турґєнєв розумiв, що \"порiг\" переступають блаженнi безумцi або святi, але сумно мiркував про себе: \"Той, хто має вiру, все має i нiчого втратити не може; а хто не має її, той нiчого не має, а це я вiдчуваю то глибше, що сам належу до неймущих\".
У нашому контекстi не йдеться просто про вiру релiгiйну. Поняття вiри пiдводить нас до визначення творчої позицiї письменника -- до обширiв свiту, освоєного ним.
Помiркований лiбералiзм письменника -- не суто полiтичне поняття, це свiтосприймання, яке визначає його межi втручання в життя. У реалiста Турґєнєва є багато вiд романтизму, але це романтизм естетичний, романтизм витончености, а не безоглядности.
Уяву Турґєнєва не раз вражали безкорисливi iдеалiсти, вродженi подвижники, яких \"дуже мало турбувало те, що не померти з голоду\". Вiн цiнив їхню безкорисливiсть, i спiвчутливо шанував \"звички задавненої бiдности\", подiляв їхню душевну яснiсть. Вiд усiх своїх попередникiв Рудiн вiдрiзняється ентузiязмом i, на противагу їм, усвiдомлює потребу працювати на народнiй нивi. А коли вiн залишається зайвою людиною, то лише через те, що не може пристосуватися до фарисейства й фальшу життя, не може \"пускати корiння в недобрий ґрунт\". Жертвуючи власними iнтересами, вiн одступає, щоб знову шукати чесного шляху й знову задихнутись у свiтi вiрнопiдданих чиновникiв, поставлених наглядачами для гальмування життя i для розправи з тими, хто не хоче спати.

Дуже близький до нього душевним складом \"полтавський Демостен\" Михалевич, який у \"Дворянському гнiздi\" з'являється лише на одну нiч до Лаврецького, щоб сколихнути його панський спокiй i стривожити сумлiння в час, \"коли на кожнiй окремiй особi лежить обов'язок, вiдповiдальнiсть велика перед Богом, перед народом, перед самим собою! Ми спимо, а час минає; ми спимо...\" Тут Лаврецький нагадує, що справдi \"вже час\": четверта година ночi... А потiм довго ще згадує його звинувачання \"начитаним байбакам\": \"Ви знаєте, на яку нiжку нiмець кульгає, знаєте, що поганого в англiйцiв i французiв, i вам ваше жалюгiдне знання на пiдмогу йде, лiнивство ваше ганебне, бездiяльнiсть вашу мерзенну виправдовує. Iншi навiть гордяться, що я, мовляв, розумник -- лежу, а тi, дурнi, клопочуться\".

Це був один iз тих розкиданих по свiту \"малоросiйських\" бунтарiв, образи яких у пiдпiльнiй Росiї вивiв такий самий невгомон i бунтiвник Степняк-Кравчинський -- скажiмо, образ народника, скромного героя самозречення Дмитра Лизогуб. Однак характерно, що Турґєнєв присвятив Михалевичу п'ять яскравих сторiнок i зi словами \"релiгiя, поступ, людянiсть\" заховав його за курявою польового шляху, супокiйно оцiнивши сентенцiєю: \"Коли людина добра -- її нiхто вiдбити не зможе\".

По сутi, Михалевич нi з чим не зв'язаний, зi своєю \"на диво легкою валiзкою\" вiн може їхати на всi чотири сторони. Вiн просто поспiшив жити, погостювавши в старого приятеля одну нiч. Вiн готовий до будь-якого сюжету. Але Турґєнєв для цього сюжету не знаходить, бо в Росiї -- згадаймо Степняка -- сюжети таких людей закiнчували тюрмою або шибеницею.

Нiякого сенсу немає в том, щоб засуджувати письменника за його свiтогляд. Але нам зараз iстотно з'ясувати, якi перспективи талантовi художника давав цей свiтогляд.
Було б несправедливо, маючи перед собою десятки турґєнєвських томiв, виводити його свiтосприймання з поняття \"лiбералiзму\", то бiльше, що такi загальнi поняття завжди приблизнi, а найкраще пояснення дає бiографiя. Передовсiм та бiографiя, якою суспiльство надiляє людину вже до її народження, готуючи її певну атмосферу життя. Стосовно Турґєнєва її Франко (характеризував так: \"Упривiлейована частина росiйської суспiльности з гарячковою сквапливiстю кидається хапати з захiдньоєвропейської культури все, що блищить. Для \"культури\", для \"европеїзму\" нiби освiченi росiяни почали далеко живiше iнтересуватися тим, що дiялось у Парижi i Берлiнi, анiж тим, що творилося в їх власнiм домi. От i вийшла та двоїстiсть в їх звичках, котру можемо прослiдити вiд часiв Катерини, що переписувалася з Вольтером i енциклопедистами про всi найновiшi течiї захiдньоевропейського лiбералiзму, а рiвночасно писала грамоти, роздаровуючи тисячi вiльних козакiв i величезнi простори української землi своїм пiдхлiбникам та любовникам або слала на тортури тих немногих вiльнодумних людей, якi посмiли зародитись в її окруженнi (Радiщева). Мов чорна нитка, тягнеться те внутрiшнє роздвоєння в характерах росiйських iнтелiґентних людей аж до наших днiв\".

Турґєнєву судилася ця чорна нитка вже змалку, коли вiн покинув лютий помiщицький свiт своєї матерi й почав з дев'яти рокiв учитись у нiмецькому пансiонi.
Дитинство в багатiй крiпосницькiй сiм'ї (народився 28 жовтня 1818 року на Орловщинi) було отруєне атмосферою сваволi й безсловесного рабства, що вже тодi глухою ненавистю осiла в серцi дитини й вiдiзвалася потiм спогадом, на якому створене оповiдання \"Муму\". Пiсля похмурого, не зiгрiтого материнською ласкою дитинства почалося раннє iнтеллектуальне життя -- в п'ятнадцять рокiв московський унiверситет, а вже в дев'ятнадцять рокiв -- берлiнський унiверситет, а потiв знов -- той помiщицько-крiпацький свiт, з якого постали \"Записки мисливця\". Внутрiшню свою бiографiю Турґєнєв резюмував так:

\"...Майже все, що я бачив навколо себе, викликало в менi почуття нiяковости, обурення -- вiдрази зрештою. Довго вагатись я не мiг. Або треба було скоритись i сумирно побрести загальною колiєю, по збитому шляху, або вiдвернутися зразу, вiдштовхнути вiд себе \"всiх i вся\", ризикуючи навiть утрати багато з того, що було дорогим i близьким моєму серцю. Я так i зробив. Я кинувся вниз головою в \"нiмецьке море\", яке мало очистити й вiдродити мене, i коли я, нарештi, виринув з його хвиль -- я все таки опинився \"захiдником\", i залишився ним назавжди\".

Нiмецьке море мало колiр геґельянського i шеллiнґiянського естетизму з вiдтiнком романтизму Новалiса й Гельдерлiна, задуми Ґете i Шiллера.

I хоча Турґєнєв, як справжнiй талант, вирiс не з наслiдувань, а з рiдного ?рунту, вимiряного в мандрах мисливця проникливим оком художника, але в способi його бачення вже була та школа естетизму, який тримається вiчних питань i цурається соцiяльних загострень.
Вiн виробив власний стиль, стиль простого романтично-очищеного зображення життя в його верхнiх верствах з боку морального, етичного, естетичного, з виразним лiричним забарвленням. Найскладнiшi соцiяльнi комплекси подаються крiзь призму iндивiдуальної психологiї, i життєва сила, справжня вартiсть героїв здебiльшого визначається їхньою здатнiстю творити iнтимну iсторiю. I тут не можна не згадати, що у фiлософiї i поетицi нiмецького iдеалiзму найвищий розвиток i самопiзнання \"свiтового духу\" проходить саме у сферi любовних, естетичних, фiлософських переживань, що дуже нагадує атмосферу, витворену Турґєнєвим. Гостро ввiйшов у цю атмосферу вiдчай Шопенгауера. Письменник усе життя виробляв проникливий погляд на людину, i саме в її характерi схоплював iдею та розвивав її, бо iндивiдуальнiсть як найвища цiннiсть i мета -- ця кантiвська iдея теж була найвищою засадою його концепцiї. Звiдси -- очищений i виважений турґєнєвський психологiзм, що, на вiдмiну од психологiзму Достоєвського чи Толстого, орiєнтувався бiльше на естетичнi, нiж соцiяльнi критерiї. Тi дослiджували суспiльство в особi, Турґєнєв дослiджував особу.

\"Поет повинен бути психологом, але таємним: вiн повинен знати й вiдчувати корiння явищ; але представляти лише самi явища -- в їхньому розквiтi i в'яненнi\". Це не соцiяльно-психологiчне дослiдження, а лише застосування психологiчної методи з естетичних позицiй. У Турґєнєва нема сюжетного розгону й соцiяльної гостроти, але прониклива, вагома й значна авторська розповiдь тяжить до вiчних питань, живиться з джерел вiчних образiв.

Ще за життя письменника европейська критика вiдзначила, що Турґєнєв найбiльший естет з усiх росiйських письменникiв. I цей естетизм iшов не лише вiд фiлософської школи, вiд свiтогляду, а передусiм вiд пасивної натури письменника, обдарованого любов'ю до краси, до природи, винятковим художнiм смаком i чуттям мiри.
Очевидно, найбiльше дивували Турґєнєва твердження з приводу його творiв, що вiн \"виходить з iдеї\", \"проводить iдею\". \"Я мужу визнати, -- вiдповiдав письменник, -- що нiколи не замахувався \"створювати образ\", якщо не мав за вихiдний пункт не iдею, а живу особу, до якої поступово примiшувалися i прикладалися вiдповiднi елементи\".
Найвагомiшим письменник уважав шекспiровський принцип вiдтворити \"образ пiд тиском часу\" i твердив, що \"точно й сильно вiдтворити iстину, реальнiсть життя є найвищим щастям для лiтератора, навiть коли та iстина не збiгається з його власними симпатiями\".
Це основа турґєнєвського реалiзму, позначеного дещо холодним, аристократично-стриманим поглядом i скептицизмом: \"Нiколи розклад старого не проходив так швидко. А чи буде кращим нове -- Бог зна\". Але принцип правдивости в його формулюваннi вимагає окремого пояснення. Ключем до психологiї його творчости може стати вислiв: \"Потрiбне постiйне спiлкування з середовищем, яке берешся вiдтворювати; потрiбна правдивiсть, правдивiсть невблаганна, стосовно власних вiдчуттiв; потрiбна свобода, повна свобода поглядiв i понять -- i, нарештi, потрiбна освiченiсть, потрiбнi знання\".

Iдеться тут про психологiчну правдивiсть, що має неабияке значення, надто в лiтературi, де запанував сантиментально-прекраснодушна тенденцiя, пiдживлювана проповiдництвом, а не пошуком. Це завдання велике, це шлях до вироблення таланту. Але це ще не шлях таланту, бо перед ним стоятиме на кожнiм кроцi правдивiсть iстини, яку треба смiти бачити. Явища, у яких треба докопуватися до найглибшого соцiяльного корiння. Свобода поглядiв -- теж елементарна умова реалiзму. Але без смiливости вона може залишитися деклярацiєю, прекрасно iлюстрованою на мiнiятюрах, де межi свiдомо визначаються рамками цензури, що вже абсолютно не в'яжеться нi з якою свободою поглядiв. Бо сучасника цiкавить насамперед те, як використовується свобода поглядiв, i чи це та свобода, що має прямий зв'язок з боротьбою за свободу суспiльства.

Тут ми натрапляємо на найважчi суперечностi у творчiй позицiї Турґєнєва. Письменник, який сучасний настiльки глибоко, що це оцiнюють аж у прийдешньому, такий письменник живе сучасним як болем минуло i тривогою майбутнього, i саме тому вiн знає порiвняно мало прихильникiв серед свого поколiння, котре так глибоко не дивиться, так широко не бере i волiє здебiльшого спокiй естетичної насолоди замiсть бентежної непевности шукань. Мабуть, Шевченком лiберальна \"освiчена суспiльнiсть\" свого часу не зачитувалося i мало знала його як поета не лише тому, що його не друкували: у \"пiвденнiй Русi\" завжди був сильний потiк позацензурної рукописної лiтератури. Його просто важко була читати, бо вiн тягнув за собою, примушував мучитися \"на розпуттях велелюдних\", думати про те, про що хотiлося забути, i вiдчувати всю невлаштовнiсть, ефемернiсть сучасного. Надто часто вiн стає один перед вiчнiстю i навiть не визнає мiзерного сучасного. Тодi як -- саме в тому сучасному можна мостити собi затишок i насолоджуватись життям!
Турґєнєв жив невлаштовано, сиротливо, але весь вiн був у сучасному. Свої твори вiн розраховував, виправляв, примiряв до сучасникiв, вiн дуже зважав на їхню реакцiю, не покладаючись на мудрiсть iсторiї.

Можна сказати, що все життя вiн перебував у полонi своєї умiркованої позицiї, осторонь вiд гострих країв, що загрожували прiрвою. Чемно вiтаючися з реакцiонерами i раз-у-раз поглядаючи з деякою запобiгливiстю на радикалiв, вiн прагнув триматися незалежно, осторонь вiд полiтики, а отже, вiд найгострiшої суспiльної проблематики, i це рiзко суперечливо нахилам автора \"Записок мисливця\", \"Напередоднi\", \"Батькiв i дiтей\" -- письменника гостро-сучасного, його \"чуттю\" до живих струн суспiльства, умiнню зразу вiдгукнутися на всяку шляхетну думку й чесне почуття, яке тiльки но починає проникати у свiдомiсть кращих людей\" (Добролюбов).

Проте в саму свiдомiсть кращих людей Турґєнєв волiв не заглиблюватись. Зовсiм не дивно, що його величезної ерудицiї i широкого лiбералiзму не вистачило на те, щоб зрозумiти Шевченка i стати вище \"спiвчуття бiдолашному\". Тут маємо клясичний приклад того, як розминаються дороги тих, що тримаються сучасного ґрунту, з тими, що над сучасним дивляться в майбутнє i приймають його як єдину справжню реальнiсть.
У спогадах Турґєнєва про Шевченка, написаних, по сутi, з симпатiєю, вражає не стiльки великопансько-поблажливий тон, скiльки елементарне нерозумiння того, що таке Україна з її минулим i майбутнiм, хто такий Шевченко i, зрештою, -- що ж вiн головне створив за своє життя. Турґєнєв, як i бiльшiсть з iнтелiґентiв, бачив у Шевченковi страдника, але якось не застановлявся, яку ж iстину вистраждав той поет дорогою цiною волi й життя. Письменник, що над усе цiнував iстину, цього разу волiв обмежитися версiєю про якесь химерне прагнення поета творити мову, середню мiж українською, i росiйською, i, зрештою, визнати, що знав його мало й поверхово.
Пiдтримуючи волелюбнi слова й пiснi рiзних народiв. Турґєнєв холодно ставився до їхньої справжнiх визвольних змагань i, по сутi, подiляв гiпнозу вiчности iснуючого iмперського режиму.

Вiд прагнення уникнути тенденцiї полiтичної i обминути гострi кути активности громадської прямо випливала дорога до естетичного пошуку неминущих констант краси, до елегiйного споглядального тону. Цей тон мало гармонiював з атмосферою в Росiї 50--70 рокiв. Талант надзвичайно чутливий до нових суспiльних вiянь, вiн створив проблемнi твори найвищою мiрою своєчаснi, але фатально скутi авторською позицiєю золотої середини, яка не давала йому, як Достоєвському, зануритись у глибину крайнощiв i ори?iнально побачити через минуле свого народу його майбутнє, заглянути за темну картину сучасности i вгадати в мороцi майбутнього силюети нової сили.
Для цього потрiбно було великого болю, великої тривоги та iнтелектуальної одчайдушности.

Однак споглядання не дало йому насолоди, i кожен примиренський крок обходився Турґєнєву немилосердним ударом злiва, а то й справа. Зрештою, пiд кiнець вiку з приводу \"Новi\" йому довелося це визнати: \"У долi кожного з росiйських дещо видатних письменникiв -- був трагiчний бiк; мiй -- це абсентизм, причини якого розшукувати було б занадто довго, але вплив його непереробно вiдчувся i в цьому творi\".

Сам Турґєнєв прекрасно розумiв вiдмiннiсть мiж психологiчною правдою бачення i великою правдою iсторiї. Про це свiдчить уже те, як вiн у \"Спогадах про Бєлiнського\" звертає увагу майбутнього iсторика на момент лiтературної змiни пiсля Пушкiна: \"перед роздутим начебто офiцiйним велетнем постали -- з одного боку, гусарський офiцер, свiтський лев, з уст якого суспiльство почуло вперше не знаний йому ранiш незданий докiр, та темний малоросiйський учитель зi своєю грiзною комедiєю, на чолi якої стояло епiграфом: \"Неча на зеркало пенять, коли рожа крива\", а з другого боку, такий самий темний недоучений студент, який посмiв проголосити, що в нас ще не було лiтератури...\"
У цiй гiперболi характерна риса Турґєнєва: вiн полюбляв дуже рiзко й поблажливо судити про освiту своїх сучасникiв. З них вiн найбiльше (\"щиро i глибоко\") любив \"недоученого студента\") любив \"недоученого студента\", про якого писав: \"Вiдомостi Бєлiнського були неширокi; вiн знав мало\". Разом з тим визнавав: \"Бєлiнський i його лист -- це вся моя релiгiя\". Отже, нас не повиннi дуже дивувати нi такi рядки: \"Читав Шевченко, я вважаю, мало (навiть Гоголь був йому лише поверхово вiдомий), а знав ще й того менше\" (як хочете, так i розумiйте!), нi навiть такi: \"Найпечальнiший приклад вiдсутности iстинної свободи, що йде з вiдсутности iстинного знання, являє нам останнiй твiр графа Л.М.Толстого \"Вiйна i мир\".

Йдеться скрiзь тут про якiсь вузькi вимiри \"iстинних знань\", про ту нiмецьку й французьку школи, якi залишилися назавжди для Турґєнєва зразком. Бо з цiєї школи вiн винiс одне велике i вiчно живе переконання: \"Наука -- не тiльки свiтло, за народньою приказкою, -- вона також i свобода. Нiщо так не звiльняє людину, як знання, -- i нiде так не потрiбна свобода, як у справi мистецтва, поезiї; недарма навiть у казеннiй мовi мистецтва називаються \"вiльними\", \"свобiдними\". Чи може людина \"схоплювати\", \"вловлювати\" те, що її оточує, коли вона зв'язана всерединi себе? Нi! Без правдивости, без освiти, без свободи в найширшому значеннi -- стосовно самого себе, своїх упереджених iдей i систем, навiть свого народу, своєї iсторiї, -- немислимий справжнiй художник; без цього повiтря дихати не можна\".

Цi слова Турґєнєв написав у статтi \"З приводу \"Батькiв i дiтей\", i її слiд розглядати як його лiтературний заповiт. Треба з повагою поставиться до них.
Але ж ми не можемо не поцiкавитися, чому ж через таку досконалу турґєнєвську призму не було видно великої правди поневолених народiв i клясiв? Чому великому письменниковi, особисто незалежному, за кордоном бракувало тiєї базоглядної свободи, яка виходила за рамки дозволеного тим найтемнiшим в Європi, найбiльш сковуючим режимом? Чому, нарештi, iдеї творiв Турґєнєва не виходять далеко за рамки його свiтогляду, як це було у випадку з Гоголем, Толстим?

Мабуть, найважчий для нього був уров з приводу однiєї великої нацiонально-визвольної проблеми, яку вiн in abstracto так красиво й поетично оспiвав у \"Напередоднi\".
Коли Турґєнєв не лише рацiонально, а всiм єством бився над iстиною героїчного донкiхотського й споглядального гамлетiвського начала, коли вiн робив одчайдушнi спроби подолати вiй гамлетизм та iнертну слухнянiсть перед течiєю життя, то вдався до героя вiри й рiшучости. Це надзвичайно цiкаво, що цьому героєвi вiн обрав шлях найпевнiший, безумовно i незаперечно чесний -- шлях нацiонально-визвольної боротьби. Хiба може бути для героя шляхетнiший шлях, нiж боротьба за волю й незалежнiсть батькiвщини?

Але ось на цей шлях у 1863 роцi стали поляки. Правда, не проти турецької оттоманської iмперiї, а проти самодержавної росiйської. Це було велике випробування для гуманiзму й лiбералiзму росiйської iнтелiґенцiї. Звичайно, лiбералiзм його не витримав. \"Честь росiйської демократiї\" врятував полiтичний емiґрант Герцен, а лiберал Турґєнєв, як говорив В.Ленiн, \"написав приватного листа Олександру II з запевненням у своїх вiрнопiдданських почуттях i пожертвував два золотих на солдатiв, поранених пiд час приборкання польського повстання\". Для Турґєнєва це був час важких переживань; залишатися невтральним не можна було, довелося схилитися вправо... А далi пiд тиском уряду, який перевiряв льольнiсть своїх громадян саме на ставленнi до Герцена, довелося вiдмежуватися вiд друзiв юнацтва.

Без сумнiву, Турґєнєв тримався позицiї Пушкiна про \"рабство, падшее по манию царя\". Бiльше навiть: вiн активно ненавидiв рабство, боровся проти крiпосництва й вiдбув мiсяць ув'язнення та пiвтора року вислання в рiдне село -- чи то за приxильнiсть до Гоголя в некрологiчнiй статтi, чи то за приxильнiсть до свободи селян у \"Запискаx мисливця\". Вже вiд самого цього факту Турґєнєв мiг раз i назавжди зробити висновок, що проти цього режиму треба зайняти опозицiю -- нiколи не помилишся... Але це не було в його натурi.
До миколаївської iмперiї вiн неприязно ставився xоча б тому, що там \"щоxвилинному й повсюдному рабству пiддавалася друкована думка. Лiтератор, xоч би ким вiн був, не мiн не почувати себе чимось на зразок контрабандиста\". А лист його до Полiни Вiярдо 1848 року доповнює цю майже герценiвську думку:
\"Для людини з серцем є тiльки одна батькiвщина -- демократiя, а коли росiяни переможуть, їй буде завдано смертельного удару\". Це був зенiт опозицiйности Турґєнєва: вiн майже на боцi угорської революцiї.

Пiсля знесення крiпацтва впав його найбiльший ворог i затиxли нотки протесту, xоч цей проникливий розум не мав iлюзiй i знав, що ворог живий i, по сутi, нiчого не змiнилося:
\"крiпацтво ми перемогли, тобто знищили залежнiсть особи вiд особи, Петра вiд Семена, але крiпацтво в iншому виглядi залишилось, селянин перебуває в повнiй залежностє вiд куркуля, чи то помiщик вiн, чи мужик; вiн стає його рiччю\". Припустiмо, що це було понад силу царської влади... Але Турґєнєв прекрасно розумiв ворожу до людини й до свободи суть самодержавного режиму -- на рiвнi державної полiтики: \"Час, у який ми живемо, гiрший вiд того, у якому минула наша молодiсть. Тодi ми стояли перед наглуxо забитими дверима; тепер дверi начебто троxи вiдxиленi, але пройти в ниx ще важче\".

Очевидно, вiдповiдi на поставлене запитання про причини самообмеження Турґєнєва треба шукати не в його логiцi (логiка наведениx цитат веде до табору Чернишевського), а в натурi, в xарактерi. Повстаючи проти чужиx упереджень, вiн не мiг повстати проти своїx.
I все ж таки той блискучий розумом i шляxетний натурою нiгiлiст Базаров чомусь добровiльно потрапляє в чуже чередовище i, як у безповiтряному просторi, дочасно задиxаєтсья i вмирає, не встигши навiть заявити про свої революцiйнi iдеї. Очевидно, активної частини їx письменник просто навiть не посмiв торнутися.
Коли Турґєнєв писав: \"Я вважав Чернишевського корисним\", а Добролюбова: \"Високо цiнив як людину i як талановитого письменника\", то це не слiд брати як вияв симпатiї, а лише як толерантнiсть до протилежної думки, прагнення ширше пiдiйти до рiзниx виявiв суперечливого й неспокiйного життя, iсторiю якого, за передбаченнями письменника, писатимуть уже не дворяни, а нащадки Чернишевського i Добролюбова.
Нащадки визнали й оцiнили цей великий талант актуально озвучувати вiчнi мотиви й настроювати їx на сучасну xвилю. Твори Турґєнєва, без сумнiву, пiдносили розумовий i моральний рiвень iнтелiґєнцiї, вони утверджували високу мiру порядности, гiдности, чести i вже тим пiдтримували боротьбу з офiцiйним фарисейством i безпринципною коньюнктурою.

Чи не найповнiше висловив себе Турґєнєв у вiдомому шестирядковому творi \"Росiйська мова\". Це зовсiм не гiмн мовi. Це останнi \"важкi роздуми про долю батькiвщини\" i сумнiви, вiдчай \"перед тим усiм, що дiється вдома\". Рiдна мова була в циx роздумаx лише \"єдиною пiдтримкою i опорою\" -- єдиним просвiтком.

Пробiгли поверxнею життя реформи. Знову насувалася реакцiя. До останнього часу Турґєнєв носився з наївною думкою написати Олександровi III листа, щоб той дав Росiї конституцiю. Це був єдиний поступовий шляx, у який письменник вiрив, не покладаючи нiякиx надiй на революцiю. Його жаxала загадкова сила темряви, сiяної в народi вiками, важкi поклади гнiту, обману й приxованої енерґiї помсти.
З далекої чужини \"все це крутиться перед очима, як обличчя макабрського танцю, i там знову, як чорне тло картини, народ-сфiнкс...\"

Турґєнєв покладався на цивiлiзуючу мiсiю справжньої iнтелiґєнцiї, але бачив, що перед нею зачиненi дверi. Вона може дiяти лише словом, звичайно -- цензурованим. Росiйському слову вiн оддав кращi скарби душi й покладався на нього, як на рятiвне чудо.
Поxмурою пiдозрою зустрiла його труну казенна батькiвщина: надто довго жив письменник за кордоном, щоб повiрити в його льояльнiсть...
Але для неофiцiйної Росiї вiн своїм словом створив xрам, у якому цiлi поколiння слуxали високi мотиви -- не тiльки вiдгомiн мелодiй Ґлюка, Гайдна i Моцарта -- вони набиралися вiри в дуxову красу i силу людини.

По-рiзному можна було поставитися до його мотивiв, але всi погоджувалися на тому, що цей чистий звук прощеплює iмунiтет проти фальшу. А це вже добра наука для тиx, xто уникав торованої дороги, котрою йде за дрiбними пристрастями жадiбна юрба, i вслiд за некрасовським Добросклоновим обирали шляx, яким \"iдуть лиш душi сильнi, любов'ю сповненi, на битву й труд\".

 
Наші Друзі: Новини Львова