Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 26 вересня 2020 року

Духові джерела української літератури

Переглядів: 4560
Додано: 07.02.2011 Додав: andreusDADA  текстів: 717
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Хочу зупинитися на цінності поняття добра. Це дуже важливий критерій етичної вартости якоїсь культури, власне -- повноти зерна цієї культури. \"Добре жить тому, чия душа і дума Добро навчилася любить\" (Т.Шевченко).

Колись я був під великим впливом Лермонтова, зокрема \"Героя нашого часу\". Але в передмові до цього твору мене завжди насторожували такі слова: \"Я тільки вказав на хворобу..., а виправляти людські вади -- боронь мене Боже від такої глупоти\"... У самому романі теж не відчувається прихованої проповіді добра. Не відчувається і кваліфікації хвороби. А в літературі найвищого ґатунку теж потрібен надвозначний позитивний фон! Адже в \"Дон Жуані\" демонічного поета Байрона він є! Схоже на те, що Лермонтов соромливо уникав цінностей, непридатних для гри у велику гординю. Художня цінність, психологічна глибина. Але все ж таки далеко від етичних ідеалів, яким має служити культура. Зрештою -- усе в дусі епохи самолюбства і порожньої гордині, якою заражені всі. При всьому художньому блиску \"Євген Онєгіна\" цей роман не став книгою, яка духово будить, яка і в перекладах іншими мовами дає духову поживу й веде до витоків.

Це надзвичайно істотне і делікатне питання. Писарєв поставив його нещадно гостро в статті \"Пушкін і Бєлінський\". Відмовити Писарєву в логіці дуже важко. Але погодитися з ним теж не можна, оскільки він в ім'я вузько витлумаченої, ужиткової Істини й Добра заперечував Красу. Він руйнував естетику. ВІн підрубуав корінь. Характерно, що европейські ідеї рідко коли здирали верхню верству в себе вдома, на своєму ґрунті (але здирали -- безпардонний сміх Вольтера, \"Генеалогія мораль\" Ніцше), зате на російському ґрунті вони часто давали нігілістичну реакцію. Відгуком на таку нігілістичну реакцію були відомі Шевченкові ескапади:

І ми не ми, і я не я,
І все те бачив, і все знаю,
Нема ні пекла, ані раю,
Немає й Бога, тільки я!
Та куций німець узлуватий...

Треба осмислити нам таке явище в російській літературі, яке Чернишевський назвав \"гоголівським періодом\" у російській літературі. \"Всі ми вийшли з гоголівської \"Шинелі\", -- уточнив противник Чернишевського Достоєвський. Розуміється, йдеться не про вплив самої повісти, а про вплив тих начал, які вніс у російську літературу Гоголь.
Велика російська література, знана всьому світові, пішла від Гоголя. Передусім сам Достоєвський, який пішов у своєму розвитку після заслання так далеко, що навіть незручно згадувати ранні наслідування Гоголя. Але йдеться не про наслідування: йому судилося вторувати гоголіським релігійним шуканням, навіть повторити в \"Щоденниках\" реакційні мотиви листування Гоголя... А в \"Братах Карамазових\" повторити гоголівський слід до святинь Оптиної пустині...
Тими ж гоголівськими дорогами йшов до своїх духових вершин і Лев Толстой -- у міру заглиблення в релігійну проповідь.

Цей релігійний напрям і \"дух скрушного схимництва\" приніс Гоголь у російську літературу з української традиції, з рідної стихії. Задумаймося над таким фактом: вчорашній гімназіст із провінційного Ніженського ліцею приїжджає в Петербурґ з рукописом поеми. Пушкіна він, звичайно, знає напам'ять. Само собою ніби зрозуміло, що він почне з наслідувань Пушкіна, Жуковського. Але двадцятирічний юнак видає свої малоросійські повісті -- і настільки незвичні, ориґінальні, що Пушкін сам заходить до нього познайомитися, привітати. Далі Гоголь благоговітиме перед Пушкіном, але у творах буде навіть полемізувати з ним.

Значить, він прийшов до Петербурґу вже зі своїм естетичним світом. Років дев'ять після нього прийде сюди кріпацький хлопець з України -- і теж не з простягнутою рукою, а з щедрим багатством рідних образів, тем, сюжетів. Тут уже панував дух романтизму й культ української пісні, тут уже до Гоголя вихідці з України витворили сильний український струмінь у російській літературі й відкривали столичному читачеві світ зовсім невідомий, ориґінальний побут, інші звичаї, м'який незлобивий гумор, сповнений любови й людяности. Ліризм, схоплення явищ з усмішливого боку, туга до козацької романтики -- це і Гоголь, і та стихія, яку він приніс із собою. І якщо він потребував допомоги, то від матері. Вона постачала йому етнографічний матеріял.
Не забуваймо, що столичні поети теж потягнулися до українських мотивів. Не забуваймо, що вийшли вони з наслідувань: Пушкін прийшов до російської літератури через французьку, Лермонтов -- переважно через англійську, Жуковський і Тютчев -- через німецьку.
Гоголь утвердив і свій напрям, і свій ідеалізм, і мораль, з якою не було дороги в суєтний світ честолюбства і дуелів.

Дві джерельні сили, що живлять українську культуру протягом століть, -- віра і пісня. Кирило-методіївці були переконані, що український народ -- один з найрелігійніших народів світу. І чи не всі братчики були людьми глибокої віри й збирачами українських пісень. Сила естетична закоренилася в пісні. Пісня єдналася з працею і любов'ю, пісня являла первісну джерельну силу, яку пронесли крізь віки \"Гомери України\" -- кобзарі... Про це багато писано різними мовами. Добра пісня має легкі крила.
Але ми мало зрозуміємо в наших джерелах, якщо обминемо ті пісні, що співалися на церковному криласі. Адже найкращі співаки українського села і міста звичайно співали в церковному хорі, і ця традиція тривала аж до двадцятих років нашого століття. З неї вийшов і Павло Тичина, який не без виклику писав у 1920 р.:

Без конкурсів, без нагород
напишіть ви сучасне --
\"Христос Воскрес!\"

Схоже на те, що він завжди знав: такий гімн може породити тільки висока віра. Дехто приписує авторство цього божественного гімну Сковороді. У всякому разі, він іде з нашої традиції -- так само, як численні співаки, що пішли у XVIII ст. до Петербурґу. Деякі з них у неприродних, неймовірно драматичних умовах виспівали свою і народню думу в церковному хорі. Бортнянський, Березовський, Ведель виспівали її так, що нині стали відомі цілому світові.
Напрочуд багата наша мовна стихія вибухнула в такому явищі, як \"Енеїда\". Є багато перелицьованих з Верґілія \"Енеїд\" -- є варіянт французький, німецький, російський. Чому ж залишився живий тільки український варіянт, який навіть перекладається іншими мовами? Оце та же сама сила, яка існує в наших піснях, у нашому фольклорі.

Але що я можу зробити,
як в мені багато мене
(Л.Костенко)

Мені здається, що є щось загублене в нашій історії, спалене в тисячах пожеж, через які випадково вціліло \"Слово і полку Ігоревім\". Може і про це натякає О.Олесь: \"Такий безпам'ятний, такий\" -- про народ. БО справді, для того щоб створити \"Слово о полку Ігоревім\", треба було створити попередньо дуже і дуже високу культуру. Особисто я довго не вірив в автентичність \"Слова\", і мені здавалися розумними й переконливими статті, де розвивалася ідея Андре Мазона. Цікаво про це написав Майфет:
\"Слово\", коли потрібно було для основи імперії закласти якесь естетичне, літературне начало\".

Але від цих спокусливих гіпотез вертаєшся для \"Слова\" і відчуваєш: ні, це не може бути підроблене! Потім я натрапив у Пушкіна на роздум -- дуже лаконічний: \"Прочитавши \"Слово\" остаточно переконуєшся, що це не могло бути підробкою\". Просто читаючи відчуваєш...
Добре, а де ж зникло те, що було навколо \"Слова\"? Залишилися літописи, згадки, натяки... А з художніх -- це ж одна тільки пам'ятка з цілого острова потонулого. Це така річ, що не могла існувати сама собою. Мені здається, що ми страшенно багато загубили в нашій історії.

Взагалі треба сказати, що людство живе уламками минулого і завжди знаходяться ті солдати, які ціляться з гармат на єгипетські піраміди, а потім знаходяться реставратори, які пробують їх відновити. Ну добре, піраміди справді створені на віки. Але бібліотеки спалили й розбити статую -- це річ найпростіша. Людство страшенно багато розтратило. Та ми щодо цього явно йдемо попереду всіх. З нашої історичної традиції вціліло -- може найбільше -- в душі народу, в нашому фольклорі. Ось через що наш фольклор є такою загадкою і для нас, і особливо для чужинців, які мають з чим порівнювати. Пригадую, я написав одній німецькій кореспондентці, щоб вона прислала мені німецькі народні пісні. Вона не розуміла, чого я прошу. У них, очевидно, культу народньої пісні немає. Тоді я попросив віцепрезидента німецького ПЕН-клюбу Христину Брікнер. І вона мені їх прислала. П'ятсот народніх з пісень. Прекрасні, дуже культурні, дуже гарні пісні. Але коли їх читаєш, порівнюєш з нашими. У наших закладені якісь шекспірівські начала, закладені великі драми, це не просто гарні пісні -- це щось інше... Через те іноземні схильні читати в нашому фолькльорі щось набагато глибше, набагато потаємніше, ніж у тому фолькльорі, до якого вони звикли. Я хотів би виділити наш фолькльор як найдавніше джерело нашої культури і духовости, зокрема християнської. Естетична стихія проймає нашу літературу від самого початку, робить її не провінційним відгалуженням якоїсь літератури, а одразу вводить її в контекст світової, оскільки вона змикається з найрозвиненішими літературами світу на своїх верхів'ях. Як каже Франко, іде \"туди, де вселюдські ідеали зоріють\".

На закінчення хочу зробити застереження проти поверхового розуміння духової традиції як наполегливої релігійної проповіді чи апології. Духове життя вирує від глибин до мілин, від тихої молитви до богоборства. Особливо вирує в поетів великих. Але нам ідеться про річище у якому вони реалізуються. Річище широке. У ньому завжди знаходиться місце для боротьби з офіційним російським православ'ям. Були явні симпатії до реформації і Лютера, відбиті в \"Книгах битія українського народу\". Знаходилося місце і для гумору, який не милував попів і владик.

Минає тисяча років Хрищення Руси і більше тисячі років християнства, бо за літописним переказом ще перший учень Христа Андрій приходив на Київські гори... його честь стоїть
нині порожня Андріївська церква... У XX ст. були якісь нечутні голоси на підтримку традицій. Була і галаслива

Одним-одна турбація --
Традиція підрізація
(П.Тичина)

Були і великі таланти, і страшні долі. Велика, справжня, поезія народжувалася з таємної молитви і зі спалахів від погалів зорі. Були і заклики, і зусилля виробити нові традиції -- матеріялістичні. Але коли ми говоримо про великих, ніхто не наважиться продовжувати список після Франка... Може тому, що ніхто не ставив епіграфом до своєї творчости Шевченкових слів:

Молітесь Богові одному,
Молітесь правді на землі,
А більше на землі нікому
Не поклонітесь!

І то не тому, що не знають молитися. Камертон правди -- то великий максималізм. Не чутно співу \"Я на гору круту крем'яную\"... Для цього замало самого хисту. Для цього треба вирости, повільно, по-чеховськи \"по краплині вичавлювати з себе раба\". І тоді обрати вузьку дорогу -- для одиноких. І з гори високої оглянутися, щоб ще раз звірити за камертоном і задуматися, чи йдеш від джерел, чи спираєшся на плечі велкиих, щоб стати вище, а чи просто висиш на них...

Але йшлося сьогодні не про традицію десятиліть, а про традицію століть. Що лежить в основі української літератури, які пов'язуючі цінності, які начала, якими нитками вона єднається з контекстом світової літератури?
Багато, дуже багато в нас написано проти традиції. Одні її гудили. Другі -- заперечували. Треті -- переступали.
Але річка пливе від джерел. І, за еспанською приказкою, \"хто в небо плює -- влучає в обличчя своє\".

 
Наші Друзі: Новини Львова