Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 19 грудня 2018 року
Тексти > Жанри > Спогади  ::  Тексти > Тематики > Історична

Мозаїка моїх споминів

Переглядів: 15957
Додано: 16.03.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Джерело: www.exlibris.org.ua
Правда, що не все вище німецьке військове командування вважало, що наша Дивізія вже повністю бойово вишколена, бо майор Гайке у своїй праці згадує, що перебування Дивізії в другій фронтовій лінії було корисне тим, що вона могла продовжувати свій вишкіл... Дивізія одержала до оборони близько 36 кілометрів фронтового відтинку, на якому був сподіваний наступ совєтської армії у напрямку на Львів. Отже, треба було вишколюватись, а водночас і розбудовувати оборону цього фронтового відтинка. Це дещо дивно виглядає, бо як може вояцтво вишколюватися, розбудовуючи водночас бойові позиції здовж 36-кілометрового фронтового відтинка, а коли ж цей відтинок поширено, то він доходив і до 50 кілометрів довжини. До того фюзілерський курінь розбудовував позиції близько фронту під ворожим артилерійським обстрілом. Описуючи брідські бої, майор Гайке згадував, що німецька відступаюча піхота робила пригноблююче враження на наш полк, що йшов до наступу. «Виконання такого важкого завдання, як наступ на переважаючі сили ворога, що примусили німецькі фронтові частини до втечі, серед найгрізніших обставин, - писав майор Гайке, - незвичайно трудне діло і для загартованих у боях вояків, а тим більше ще трудніше для українських частин, уперше введених у бій».

Може, найтрудніше вишколювати зв'язок, що відіграє особливо важливу ролю в бойових операціях. Гайке згадує, що у зв'язку виникли великі труднощі в брідській кампанії. За короткий час майже всі телефонні проводи були порозривані до такої міри, що треба було користуватися радіоапаратами. Але й ці апарати, внаслідок перевантаження, незабаром у більшості не діяли, так що врешті вся передача наказів і звідомлень відбувалася за допомогою післанців.

До бойового вишколу в Другій світовій війні дійшла ще й протипартизанська боротьба. В цій воєнній ділянці наша Дивізія була найменше вишколена, а вишколювалася вже в практичній бойовій дійсності в боях з большевицькою партизанкою на Словаччині чи Юґославії. Знову ж таки це вислід невідповідних вишкільників і вишкільної програми. Майор Гайке писав, що «за малим винятком німецькі старшини й підстаршини ані віком, ані досвідом не підходили до чужонаціональної Дивізії. З уваги на свій молодий вік, брак життєвого досвіду і незнання людської вдачі вони не могли справитися з важким завданням керування і піклування вояками... Багато з них були зарозумілі, частково на підставі їхніх успіхів на фронті. Зате бракувало добре вихованих, вишколених і випробованих німецьких старшин і підстаршин». Так писав шеф штабу, що мав найліпшу нагоду приглянутися до всіх і читав звіти різних командирів.

Не дивно, що в запасному курені, який квартирував недалеко Бродів, були вояки-рекрути, що ще ніколи не стріляли з рушниць і не одержали там гострої амуніції, а протипанцерні п'ястуки були під замком у магазині, й це тоді, коли вже насувалися совєтські танки.

Сотник Михайло Длябога описував у «Вістях комбатанта» про те, як зовсім невишколену батарею було приділено до бойової групи Баєрсдорфа: «Алярм. До ранку ми одержали зброю, амуніцію і збрую на коней. Кожний поясок окремо. Зложити таку збрую (упряж) було не легко. Я взяв рисунок, на якому був намальований запряжений кінь, вивів коня, і при помочі рисунку почав накладати збрую на коня... Між їздовими і візниками є такі, що не мають жодного вишколу, а коло коней почали ходити щойно в Дивізії та не визнаються ані в запрягу, ані не вміють їхати на конях. Найгірше, що деякі ще не стріляли взагалі з рушниць... їздові сидять перший раз на конях, одні коні тягнуть уперед, інші назад, одні скачуть, а другі лягають на землю. З такими кіньми треба було їхати в бойове завдання».

Все це правда. Згадую про це тому, що тут нічого не переборщено. Я самий мав нагоду приглядатися тоді нашій артилерії, що нею командував дуже добрий командир майор Палієнко. Але що він міг зробити, коли обставини були такі, як це описував сотник Михайло Длябога. Щойно на тривогу видали вперше збрую для коней. І це після півроку вишколу. Сотника Михайла Длябогу всі ми знали і вважали його за одного з найліпших старшин. Що ж він міг вчинити, як до бою з партизанами кожний його вояк одержав... 15 набоїв? І це проти партизанів Ковпака.

Не помагали нічого наші вимоги видавати зброю та військовий виряд, щоб вояки вчилися практично. Зброя і виряд далі зберігалися в магазинах.

Про зв'язок треба тут згадати ще цікаву подію з боїв під Бродами, бо вона переконливо ілюструє, який це був вишкіл не лише в наших вояків, але й в старшин Дивізії й то в німців.

Цю подію описав хор. І УД УНА Іван Полюлях у збірнику «Броди» п. н. «Назустріч танкам».

Перший курінь 29 піхотного полку був під командою сотника Михайла Бриґідера. Він одержав приказ зайняти бойову позицію, яку вказав йому з наказу полк. Дерна сам полковий ад'ютант.

«Вояки вже на становищах... Тут сотник Бриґідер, хор. Яремич, хор. Рудакевич і я. В одному моменті прибігає до нас кол. ад'ютант полк. Дерна, тепер командир розгромленої полкової сотні, пор. Вайс.

- Наказ від командира полка, сотн. Бриґідерові. Негайно вивести курінь із зайнятих становищ, перейти шлях і дати підмогу частинам Вермахту, що боронять доступ до Одеська.

Сотник Михайло Бриґідер передає наказ сотенним і курінь залишає свої позиції. Першим відходить зі своєю сотнею пор. Герман.

Бачимо, як підходить під гору, на якій кипить бій.

Ми за цей час підійшли під Хватів, щоб звідтіль, вийшовши на нові становища, включитися в бій.

Тимчасом прибігає зв'язковий від командира полку з запитом, чому цілий курінь залишив попередні позиції, коли на підмогу мала піти лише одна сотня. Виглядає, що пор. Вайс невірно передав наказ. Українця за таке напевно розстріляли б. Сотник Бриґідер наполягає, щоб вертати на старі позиції, але я пропоную зайняти нові на урвищі понад шляхом. Нарешті сотник Бриґідер дав мені наказ зібрати вояків і відійти на старі позиції.

Короткий наказ і відхід.

Пройшли кілька сотень метрів, як назустріч нам над'їхали полк. Дерн, хор. Чучкевич, хор. о. Левенець і сотник Аллеркампф.

- Ви куди, хорунжий?

- На старі позиції...

- Запізно вже.

В очах командира помітний відчай, вичуваються нотки зневіри.

- Не пізно! Займаймо становище тут, на горі. Негайно можемо окопатися.

- Добре, - каже полк. Дерн. - Сотнику Аллеркампфе, ви перебираєте командування».

Коли брати на увагу такий наказ, що третя частина полку має змінити позиції, то це важливий наказ, що мусів бути переданий письмово. Як же це можливе, щоб поручник так помилково його передав? Навіть якщо б не зрозумів його, тоді ж сам бачить, яка ситуація на місці. Як може цілий курінь залишити позиції, а хто ж тоді буде їх боронити? А пор. Вайс був раніше ад'ютантом, тобто виглядало, був одним з кращих старшин. Лише таких беруть командири на своїх помічників-ад'ютантів, бо не раз вони мусять їх заступати і видавати потрібні прикази. Коли б це зробив старшина-українець, то можна було б вважати, що не зрозумів добре наказу в німецькій мові. Але ж пор. Вайс був німець, і в його випадку не могло бути незрозуміння наказу в його рідній мові.

Це один з прикладів важливости зв'язку. Дуже добрим ад'ютантом полкового командира міг бути поручник Омелян Герман, що мав бойову заправу ще з Леґіону, але полк. Дерн волів мати німця і тому пор. Германа призначив сотенним командиром, а пор. Вайса взяв собі в ад'ютанти. Крім пор. Германа, який був моїм ад'ютантом у Леґіоні, а відтак, продовж чотирьох місяців у полку, був також добрим кандидатом в ад'ютанти пор. Л. Ортинський, що сповняв в Леґіоні обов'язки старшини особливих доручень.

Хочу навести ще один приклад:

Запасний курінь, що ним командував майор Кляйнов, був розташований у прифронтовій полосі (Красне) для поповнення дивізійних частин. Практично цей курінь був зовсім невишколений, а теж і не було ніякого пляну вишкільної програми. З власної ініціятиви десятник Роман Лазурко випрацював вишкільну програму. Старшин-німців ніде не було видно. Але після брідської кампанії Кляйнов кричав на поганий вишкіл своїх вояків і стріляв з пістолі понад головами цілого зібраного куреня. До кадри в Нойгаммері він прибув перший. Практично для запасної частини, що її розташовано в прифронтовій полосі, не було ніякого вишкільного пляну. Про це виразно пише побратим Роман Лазурко у своїх споминах п. н. «На шляхах Европи», стор. 77-80.

Читачі можуть дивуватися, чому я так багато розписуюся про характери німецьких старшин, що були в нашій Дивізії. Пишу про це тому, щоб для історика залишити документацію, що значить творити власне військо, але під командою старшин-чужинців.

Ще один приклад. Згадує побр. Роман Лазурко, що в Юґославії червоні партизани знищили в засідці цілий рій. Сотенний ппор. Трач хотів зголосити про цю подію полковому командирові 30 полку Форстройтерові, що саме над'їхав зі своїм ад'ютантом Курковським, але цей щось крикнув, і авто помчало далі. Ппор. Трач і вояки остовпіли. Це щось нечуване. Полковий командир не прийняв звіту, мабуть, лише тому, що злякався місця, в якому була влаштована засідка.

Багато було різних неґативних справ у нашій Дивізії. Були труднощі з уваги на політичні умовини. Не було ніякого, навіть найменшого, натяку нашим воякам на можливість української державности. Була навіть заборона назви «Українська Дивізія», лише Дивізія «Галичина». Був приказ у часі виснажливого маршу зі Словаччини до Юґославії, що в Австрії нашим воякам не вільно квартирувати в хатах, лише в клунях. Кожний, хто марширував тоді, пригадує, як приходилось мерзнути в клунях. На рідних землях тривало постійно нацистське розгулля, відбувалась ловля людей на примусову працю до Німеччини, а головне, наближався кінець війни, зовсім безперспективний для української справи, коли вже всі бачили, що большевики, маючи величезну допомогу західніх альянтів, просуваються щораз далі, вглиб Европи.

Хочу відмітити теж питання побратимства. Це дуже важливий психологічний фактор у вояцькому житті. Про побратимство (камерадшафт) співають німці пісню, подібно, як ми Заповіт Тараса Шевченка. І цей камерадшафт німці особливо плекали у своїх військових частинах. Про це вірно й цікаво описав підстаршина Євстахій Загачевський, який, маючи добрий військовий німецький вишкіл, пробув на східньому фронті більше двох років у найбільших боях і своє пережиття описав у книжці «Спогади фронтовика». «Я переконався, - писав Загачевський, - перебуваючи довший час у німецьких частинах, що коли старшини, підстаршини й вояки живуть у згоді, як вояки-друзі, а не як примусовий збір людей, поділених на раси, касти, - тоді така частина під моральним оглядом сильна» (стор. 189).

Чи ж Базар не є найкращим прикладом українського вояцького побратимства? В обличчі смерти козак Щербак заявив, що всі його побратими не покоряться большевикам, не зрадять чести українського вояка-повстанця. І всі вони, лицарі-герої Базару - 359 їх, згідні із заявою козака Щербака, згинули, скошені кулеметним вогнем.

Побратимство було й між українськими вояками в Дивізії. Не було його між українцями і німцями. Побр. Євстахій Загачевський описав у своїх споминах випадок, що німецький десятник бив нагайкою нашого вояка Старуха за те, що цей скинув сорочку в гарячий день, перебуваючи у службі.

Який був наш вояк?

Про наше вояцтво, що його вишколювали старшини-українці в Леґіоні, зголошував зв'язковий старшина сотник Новак до вищого німецького командування після двох місяців, що їх можна вже висилати на фронт чи в прифронтову полосу. Це не була похвала для вояків ДУН, але свідоцтво, факт вродженої вояцької здібности, про що я вже писав у другій частині цих споминів. У Дивізії були великі труднощі з вишколом, і все ж таки, незважаючи на вишкільні труднощі, наш вояк здав блискуче іспит у найтяжчих боях, коли його вислали заступити німецького вояка, загартованого кількарічною війною. Цей наш український вояк не відступав, не втікав і не сплямив боягузством своєї вояцької чести.

У часі виїзду Дивізії під Броди залишився в кадрі один курінь рекрутів, з якого забрали майже всіх старшин і підстаршин до дивізійних частин, що їх відправляли на фронт. Насправді цей курінь залишився зовсім без вишкільників. Не було ради, я мусів призначити здібніших чи прибулих вояків з дивізійних частин, що мали вже такий чи інший вишкіл, тимчасовими діючими старшинами й підстаршинами, відбував з ними щоденно довгі відправи та вчив, як вони повинні вишколювати рекрутів. І така імпровізація себе вповні виправдала. Вишкіл проходив задовільно. Наприклад, гостру стрільбу проходили всі сотні відразу і до полудня вона була закінчена без будь-якого випадку, що трапляється на стрільницях у часі гострої стрільби. При тому все обслуговували рекрути. Тут досвід і вишкіл заступило добре й непримушене бажання сповнити належно обов'язок. У другому випадку, коли відбувався так званий приспішений марш цілого куреня, а рівночасно його розділених сотень і чот, тобто так званий забезпечений марш, у випадку летунського налету, була гаряча літня днина, і я наказав приготувати в одній гостинниці воду й пиво для проходячих повз цю гостинницю чот, а з чотовими обговорив організацію коротких зупинок так, щоб чоти не зупиняли задовго одні одних. На диво все пройшло так справно, може, більш справніше, ніж у частинах з довшим вишколом. Одні кінчили пити, як доходили інші.

Господар гостиниці був такий захоплений справною дією нашого вояцтва, що навіть не хотів ніякої заплати за пиво.

В часі вишколу я зауважив, що багато рекрутів не вмію плавати у воді. Тоді призначив по двох наших вишкільників до кожного такого рекрута, що не вмів плавати, і вони наполегливо вчили їх плавати так, що після кількох тренувальних днів усі вміли плавати. За весь час того двомісячного вишколу в курені не трапилось ані одного дисциплінарного покарання.

Рекрути хотіли вивчати військове діло, отже, виявили охоту й вроджену здібність і бачили, що я хочу їх навчити цього військового діла без зайвого пруського риґоризму.

Чи наше вояцтво розуміло потребу боротьби з ворогом? Безумовно, що так.

Багато німецьких старшин несправедливо звинувачували наї вояцтво, що, мовляв, воно винне в брідському погромі. Особлиї пописувався в тому самий ген. Фрайтаґ.

Проте не було ані одного випадку, щоб хтось з наших вояків перейшов до большевиків чи здався їм добровільно в полон. Це доказ, що наше вояцтво розуміло значення боротьби з ворогом. Бували ж неодноразові випадки, що ранені вояки дострілювали себе, щоб не попасти живими в руки ворога. Наше вояцтво воювало краще, ніж ген. Фрайтаґ, який зрікся командування в критичні дні брідської кампанії.

Яка ж була б ще більша різниця, коли б так наше вояцтво вишколювалося цілий рік, але таки наполегливо, і щоб тим вишколом проводили наші старшини.

Незважаючи на все те, боєздатність нашої Дивізії була добра. Втрати були внаслідок невміння координувати, наприклад, співдію піхоти з артилерією. Це знову ж вина штабів, що не присвятили уваги вивченню такої координації на більших польових вправах, а не на полігоні.

Майор Гайке описував у своїй книжці про нашу Дивізію, що в критичних днях під Бродами ген. Фріц Фрайтаґ повідомив командуючого генерала, що він далі не може командувати нашою Дивізією, бо не має над нею контролі... Командуючий генерал прийняв резиґнацію ген. Фрайтаґа та підпорядкував усі частини Дивізії ген. Ліндеманнові, а ген. Фрайтаґа взяв до свого штабу. Гайке потверджує, що тоді українське вояцтво воювало завзято і що ніхто не перейшов до большевиків. Майора Гайке вразила така поведінка ген. Фрайтаґа, що зробив таке рішення непродумане, в поспіху, під впливом фізичних обставин. Не дивно, твердив шеф штабу, що таке рішення командира нашої Дивізії спричинило загальне неприхильне ставлення до нього, бо добрий дивізійний командир повинен був залишитися зі своїм військом, а не резиґнувати.

Коли ж мова про бої на австрійському фронті під Фельдбахом та в його околицях, там у бій пішло наше вояцтво значно ліпше вишколене, але при тому з більшим психічним переживанням. Україна вже була під большевицькою окупацією. Не було ніякого зв'язку з родинами. Політичне положення виглядало також безнадійно.

Все-таки перші бої під Фельдбахом були бравурні. Ворога вигнано з прориву й фронтова лінія стабілізувалася. Командували куренями та сотнями переважно німецькі старшини. Лише Бад Ґляйхенберґ, що був важливим обсерваційним пунктом, з якого можна було керувати артилерійським вогнем на десятки кілометрів, большевики не могли здобути, бо його завзято боронили наші частини, що ними командували українські старшини.


ПСИХОЛОГІЯ НАШОГО ВОЯКА

Наш народ, що був прив'язаний до рідної землі, продовж віків формував своє психологічне життя під впливом геополітичної межовости України і глибокого пов'язання з землею. Ця пов'язаність наклала на українську психіку відбиток психічної селянськости. Цей відбиток значно тепер послабили урбанізаційні процеси на українських землях. Але збереглися та й далі збережуться психологічні риси, як сантимент, ідеалізування, індивідуалізм, часто вибуялий, що не сприймає дисципліни. Цей індивідуалізм виявився дуже виразно у психіці нашого вояка в часі вишколу. Скажи йому, щоб ішов правою стороною дороги, то він буде йти лівою. Часто робить інакше, як йому сказано, вважаючи, що так буде ліпше.

Майор Гайке писав зовсім правильно, що в українців почуття панує над розумом. Як приємно було глядіти, коли добровольці з веселими піснями їхали на військовий вишкіл. Але щоденно чистити зброю вони вважали зовсім непотрібним дивацтвом. Тому-то так треба було весь час докладно вияснювати нашому вояцтву, чому так, а не інакше треба діяти. Треба було постійно гутірок, а їх саме не було в нашій Дивізії з браку знання мови, а був лише наказ: «Так має бути!». А наш вояк думав, що «так не мусить бути». Що на стійці не пошкодить запалити цигарку, а через лісову галявину не конечно проходити скорим кроком.

Мені дуже часто приходилося в кадрових частинах навчати наших вишкільників, щоб вони вияснювали вояцтву навіть, здавалося, дрібнички. Чи на стійці вояк має стояти в тіні, чи на місці, що вночі освічене місячним сяєвом?

Звідкіля виробилося в нашого вояка почуття браку дисципліни?

Головною причиною було вікове поневолення нашого народу. Військова служба в чужих арміях була не до вподоби нашому воякові. Часто мені приходилось слухати розповіді старих вояків, які служили в австро-угорській армії, як вони обманювали чужинців-підстаршин. Чужа дисципліна була їм немила й осоружна. Вони її не терпіли. Тому, мабуть, і ця нехіть до дисципліни залишилася в наших людей.

Рідна українська армія у часах Визвольних Змагань розбудила дещо славну традицію наших козацьких часів, козацького побратимства, героїзму, посвяти.

Але це був короткотривалий час.

Безумовно, при тому всьому наш вояк дуже витривалий на голод, спрагу, незвичайно відважний і навіть легкодушний на небезпеку. Вміє добре імпровізувати, чи це в наступі, чи в обороні та вміє завзято оборонятися. Менш дбає про виряд. Поводиться також добре. Я, наприклад, ніколи не мав скарг від населення за якісь грабунки чи невояцькі вчинки. Ніколи наше вояцтво не знущалося над полоненими. Пригадаймо звірства большевиків над полоненими. Та й німці не були ліпші.

Наше вояцтво також шанувало своїх старшин і підстаршин, щось подібно, як в «Іванові Підкові» Тараса Шевченка: «Добре, батьку отамане!». Щоправда, наш вояк часом з привички сказав неправду або не зголосив якусь справу чи подію, вважаючи, що це не цікавить його старшину, чи жалів його розбудити, знаючи, що старшина не спав кілька ночей.

Реасумуючи все сказане, треба ствердити, що все залежить від того, яких вишкільників і старшин мав наш вояк. Де були добрі вишкільники, вони як слід вишколили наше вояцтво, а де були добрі старшини, там цей вояк і належно та прикладно сповняв свої обов'язки та завдання.

Треба згадати ще, що під Фельдбахом велася також і пропаґандивна боротьба. Вона вже була й за Першої світової війни, її також широко розгортали большевики на східному фронті. Під Фельдбахом вони її повели дуже сильно й добре зорганізовано. Пропаґандивна боротьба дуже небезпечна. Але й у цьому випадку наше вояцтво виявилося відпірне на обманливу большевицьку пропаґанду, а не раз і само віддячувалося большевикам такою ж дошкульною пропаґандою.

 
Наші Друзі: Новини Львова