Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 22 квітня 2019 року
Тексти > Тематики > Історична  ::  Тексти > Жанри > Спогади

Мозаїка моїх споминів

Переглядів: 16925
Додано: 16.03.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Джерело: www.exlibris.org.ua
полк. Євген Побігущий

МОЗАЇКА МОЇХ СПОМИНІВ

Спогади
----------------------------------------------

Мої спомини присвячую дружині Галі, вірній товаришці мого життя, та всьому українському вояцтву, яке боротьбою і своїм життям різьбило історичні скрижалі нашої нації.
Автор


ПЕРЕДМОВА
Головної Управи Об'єднання бувших Вояків-Українців у Великій Британії

Кому з українського громадянства у вільному світі не відомий полк. мґр Євген Побігущий-Рен?

Знають його широко теж і в Україні, де борзописні вислужники Москви частенько полюбляють облаяти полковника в їхніх писульках «фашистом», німецьким «коляборантом» і «лютим ворогом українського народу».

Ми знаємо полк. мґра Євгена Побігущого-Рена як українського прикладного вояка, який молоденьким юнаком вітав з радістю проголошення української державности на західноукраїнських землях у дні першого листопада 1918 року і, як сам згадує, цей день був найщасливіший у його житті, бо того дня він, молодий юнак, стояв уперше з рушницею на стійці. Можна сказати, що цей день і вирішив майбуття цього молодого юнака, бо з цього дня прослався йому довгий життєвий вояцький шлях - військова служба в Українській Галицькій Армії, з якою він пройшов усю епопею Визвольних Змагань, а далі служба в польській армії, де він завдяки своїй працьовитости та витривалости дослужився старшинської ранґи, брав участь у німецько-польській війні, був у полоні, потім служив у Дружинах Українських Націоналістів, неволився у в'язниці, а з неї пішов знову до військової служби в Дивізії «Галичина».

Знаємо полковника Євгена Побігущого-Рена також не лише як прикладного українського військовика-старшину, але і як активного, зразкового українського громадянина, який після закінчення Визвольних Змагань не примирився з існуючою невідрадною дійсністю на українських землях, а вступив до УВО, щоб продовжувати боротьбу за визволення України. Згодом став членом ОУН, займаючи в цій організації різні провідні пости. В повоєнних роках полк. Євген Рен не спочив у затишші від воєнних трудів, а навпаки, працював віддано й з посвятою в різних ділянках українського організованого життя, зокрема в ділянці виховання української молоді. В багатьох ділянках цього нашого організованого життя він працює і досі, незважаючи на свій поважний вік.

Відомо, що полк. Євген Рен людина скромна й безпретензійна. Не любить похвал і розголосу. Тому він не мав навіть наміру публікувати свої спомини, залишаючи їх лише на пам'ятку своїй найближчій рідні. Проте, чи не був би це великий прогріх супроти історії українського війська, щоб особа полк. Євгена Рена та його багатющий військовий досвід пішли в забуття? Адже ж він - український військовик, що пробув військову службу в чотирьох арміях і був учасником трьох війн.

Коли ж брати на увагу, яким великим авторитетом і пошаною втішається полк. Євген Рен серед членства нашої комбатантської організації - ОбВУ, а також і нашу довголітню дружню співпрацю з полковником і його справжнє побратимське сердечне відношення до нас, ми й вирішили не тільки його заохотити до публікації своїх споминів, але й допомогти йому в тому. Таким чином, нашими спільними зусиллями і з фінансовою щедрою допомогою полковника ми змогли видати друком його спомини.

«Мозаїка моїх споминів» - це роздуми автора про українське вояцтво, про його добрі й злі прикмети, його перемоги, успіхи, невдачі чи поразки. Водночас це теж і поради та вказівки багатого своїм військовим і воєнним досвідом українського старшини, щоб у майбутньому не повторювати таких чи інших помилок. Це поради, чому саме треба звертати основну увагу на добрий військовий вишкіл українського вояка і на вивчення його психології, на його вишкіл не як вояка-автомата, але як вояка-людину. Брак такого розуміння і незнання психології українського вояка саме й найгостріше були відчутні зі сторони чужинного командного складу в І УД УНА.

Здійснюючи видання друком споминів полк. мґра Євгена Рена, ми особливо вдячні пор. д-рові Святомиру M. Фостунові за редакційне опрацювання цих споминів і пані Марії Капустинській за переписання їх до друку.

Хай ці видані спомини-роздуми полк. мґра Євгена Рена будуть цінним набутком для нас, українських вояків, і стануть важливим причинком до історії українського війська в сучасному століттю, а водночас і пам'ятним подарунком авторові в його 81-ліття.

Головна Управа ОбВУ



ЧАСТИНА ПЕРША: Від УГА до ДУН


МОЯ ЮНІСТЬ У РОКАХ ВОЄННОЇ ХУРТОВИНИ

Над чудовим гірським довкіллям висне голуба небесна блакить, прогулюється гірський прохолоднуватий вітерець, торкаючись білих скель, тихих гуцульських хиж і високих оборогів, наповнених пахучим гірським сіном. У верхах розкинувся могутній гірський масив, весь покритий зеленню, яка вдалині зливається в одну темно-зелену стіну, й ця стіна десь губиться серед високих гір, що вигинають свої хребти та наче підпирають небовиддя своїми гострими шпилями. В такому довкіллі розкинулось село Воскресінці, куди переселилися мої батьки, щоб була змога посилати дітей в школу до Коломиї. Мої батько і дідусь були вчителями й проживали в селі Постолівці, Гусятинщина, де я й народився 15 листопада 1901 року.

У Воскресінцях пройшла моя юність.

Часто ми малюками бігали на гору, що її називали «Замчище». На цій горі був у давнину замок, але з того замку не залишилось уже ні сліду, лише назва «Замчище». Там, ми, діти, залюбки бавилися.

Та ще любили ми тихі місячні ночі, коли співали солов'ї, рокотіли в ріці жаби, шумів унизу Прут і блідолиций гойдався човником на зоряному килимі. Здавалось би, що отак ми сиділи б і всю ніч та любувалися прекрасною природою і наче дивною для нас музикою, що її створювала природа й наша дитяча фантазія. Батькам не раз було трудно нагнати нас, дітей, спати, так нам хотілось дивитися на той образ природи - гірські казки.

Але серед цієї гірської чудової природи панували, на жаль, великі злидні та нужда, в яких жило наше українське село. Землі тоді було зовсім обмаль, а теж не було ніяких фабрик чи заводів, щоб заробити на прожиток. Землевласник-поляк мав самий більше поля і лісів, чим ціле село. Горстка ентузіястів з учителем і священиком почали всіми силами боротися за кращу долю села й нашого селянина. Зорганізували «Просвіту», «Сільський Господар». Постало також товариство «Січ», драмгурток і поволі розгорталося культурно-освітнє життя цього нашого гірського села. Наші просвітяни повели акцію за почитність преси й книжки. Читали спочатку легку прозу, наприклад «Лиса Микиту», але з бігом часу почали читати також і газети. Найбільше читали «Діло», «Місіонер». Читали також книжки про історичне минуле українського народу.

До шкіл і гімназій ходили зовсім мало учнів, хоч можна було ходити до Коломиї, бо це були лише три кілометри віддалі з Воскресінців. Можливо, що головною причиною такої нехоті до гімназії було те, що кількох студентів, котрі закінчили гімназію, померли на сухоти, а тому люди вважали, що ці студенти померли внаслідок того, що мусіли багато вчитися. Але ми, діти сільського вчителя, вчилися в Коломиї, і так нас захопила перша світова війна.

У Коломиї проживав кілька тижнів (говорили тоді, що за якусь провину) архикнязь Франц Фердинанд, син австрійського монарха Франца Иосифа. Його побут і його авто були справжньою сенсацією у гірському містечку, в якому залізнична станція була на міському ринку, а паротяги часто псувалися. Як відомо, архикнязя Фердинанда застрелили серби в Сараєві враз із дружиною 28 червня 1914 року й це було однією з причин вибуху Першої світової війни, в якій так звані центральні держави: Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія і Туреччина (155 мільйонів населення) воювали з державами Антанти (1365 мільйонів населення різних народів і рас).

Воєнні часи були вельми дошкульні й прикрі для цивільного населення. В нашій околиці проходив кілька разів фронт. Нам довелось бачити не лише вбитих вояків, але теж і повішених на ринку в Коломиї зовсім невинних українців, запідозрених у шпигунстві в користь Росії, а вішати наших людей полюбляли мадяри, котрі в першому році війни повісили сотні Богу духа винних українських селян у Галичині.

Війна затягалась, а одним з її вірних супутників був голод, що заглянув нам усім, дітям і старшим, у вічі, коли всюди відчувався гострий брак харчів. Не раз дехто з учнів радів, коли знайшов шматок хліба, покритого плісню, що його хтось викинув з військового поїзду. Одяг ми мали з кропив'яного матеріялу. Влітку до гімназії я ходив босоніж. Крім різних труднощів, небезпек, нестач, що їх принесла війна, давалися взнаки теж постої вояцтва багатонаціональної австрійської армії. Пам'ятаю, що найкультурніше поводилися хорватські вояки. Були на постою у нас теж і російські старшини. Українці-старшини царської армії завжди нам допомагали чим могли, бачачи, що сім'я в нас велика. Було нас восьмеро дітей. Старшини-москалі чи іншородці приходили не раз пізно вночі, галасували, п'янствували та взагалі поводилися некультурно. Пригадую такий випадок. У дровітні, де звичайно були нарубані дрова, російські солдати поставили своїх коней. Там тоді не було дров, але під підлогою був сховок нашого скромного майна, тобто того, що в нас було найцінніше. Батько боявся, що коні можуть проламати слабу підлогу й покалічаться, а тоді його можуть за це покарати чи й судити. Тому й виявив старшині-москалеві, що під підлогою є сховок, а в цьому сховку немає ніякої зброї, лише заховані деякі цінні речі. Старшина вислухав і велів солдатам забрати коней з дровітні. Ця частина пішла на фронт, а по кількох тижнях знову повернулася на відпочинок. Прийшов до нас на квартиру чура того самого старшини, що йому батько сказав про сховок, поклав речі старшини й, відкривши валізу, витягнув з неї наші два дорогі по-мистецькому виготовлені свічники. От старшинське слово москаля-офіцера, який запевнював батька, що все гаразд, він розуміє ситуацію, звелить забрати коней, а в між часі приказав своєму чурі пограбувати вночі наш сховок.

Ми, молоді юнаки, глибоко переживали формування Українських Січових Стрільців. Ми були вже тоді свідомим юнацтвом і розуміли, що це твориться рідне військо. З нашого села пішли до УСС два добровольці. Боже, як ми, юнаки, їм заздрили, коли вони приїхали на відпустку, а на їхніх уніформах австрійської армії ми бачили синьо-жовту стяжечку. Це були наші вояки. Чому не можна нам, 12-14 літнім хлопцям, голоситися до нашого війська? Як ми слухали з увагою розповідей тих, молодих віком, вояків про бої на Маківці й як мріяли про цей час, коли й ми зможемо стати українськими вояками.

Цей час наспів набагато скоріше, ніж ми сподівалися.

Грянула революція в російській імперії.

Боже! Українська Центральна Рада, проголошення Універсалів. Слово - Україна тепер уже не лише на папері чи в книжці, але в дійсності. Ми переживали такий духовний радісний підйом, що його прямо годі описати.

В Коломиї зорганізували українці величавий похід містом. Ще ніколи перед тим ми не бачили скільки народу, що з'їхався до Коломиї, щоб спільно відзначити народження молодої української держави. Яка це була радість і втіха!..

А час не стояв на місці й готував нам та всім українцям нові несподіванки...


В УКРАЇНСЬКІЙ ГАЛИЦЬКІЙ АРМІЇ

Усіх заскочила вістка про проголошення вільної української держави на західноукраїнських землях. Ми, студенти, біжимо до Коломиї. У нас одна думка - голоситися до рідного війська. Адже тепер нас мусять прийняти, бо всі старші ще в австрійській армії. На залізничній станції великий рух. Там порядкують якусь зброю. Є вояки, між ними і кількох січових стрільців, мабуть, на відпустці.

Зголошуємося до військової служби.

Старший віком вояк, скептично глянувши на нас, спитав, чи ми знаємо військове діло. Звичайно, що знаємо. Всюди було повно зброї, ми навчилися з неї стріляти в лісах і з нею обходитися. На військовий вишкіл не було часу. Мені дали рушницю й веліли берегти ваґонів з усяким військовим майном. Так започаткувався мій перший день військової служби. Після шестигодинної стійки мені на зміну прийшов інший вояк, а мій старший звелів іти з рушницею додому та зголоситися другого дня до команди, таки в Коломиї.

Досвітком збудив мене голосний постріл. Це мій молодший брат узявся розглядати рушницю, а вона була заряджена, от і брат вистрелив у шафу. Довелось мені кілька днів бути вартовим у Коломиї, а опісля нас, студентів, викликав проф. Шипайло й заявив нам, що дуже потрібно добровольців до артилерійського зв'язку. Ми, або пластуни, або кандидати в пластуни, знаємо напевно Морзе, а це дуже важливе.

І ось ми вже справжні вояки. Одержали уніформу, важкі вояцькі черевики, а вишколює нас таки проф. Шипайло. Після кількох днів мене вже призначили черговим у казармі. Вправді, Я ще не знав, що треба робити та як будити вояків, але якось дав собі раду з цим завданням.

Наш вишкіл тривав продовж листопада, а в перших днях грудня 1918 року ми виїхали на фронт під Раву Руську. Пригадую, що хтось з промовців, коли нас прощали перед від'їздом, сказав, Що «весь народ клонить голови перед добровольцями, що їдуть на фронт боронити свою рідну землю». Нам, молодим, це не подобалося. Адже ж обов'язком кожного фізично здорового громадянина було йти боронити свою державу. Щойно пізніше, після закінчення Визвольних Змагань, ми зрозуміли, чому так висловився цей промовець.

Моєю батареєю командував пор. Кирило Годованець, професор по професії. Його заступником був підпоручник Кобилянський. Був у батареї теж хор. Гарячий. Були і старші вояки та підстаршини. Декотрі з них уже почали тоді шостий рік своєї військової служби. Були вони на військовому вишколі в австрійській армії, захопила їх війна, провели вони чотири роки на різних фронтах, а тепер негайно зголосилися до свого рідного війська. З мого села був уже таким шестирічником вістун Марчук. Ці старі воєнні ветерани були для нас, юнаків, справжніми батьками, допомагали нам багато своїм досвідом і порадами. З учнів нашої гімназії були в батареї: син директора гімназії Євген Недільський, що мав 15 років, Бортник, Заячук, Єндик - усі по 16-17 років, і автор цих рядків, що мав тоді 17 років. У іншій батареї був також наш шкільний товариш жид, що зголосився до війська «боротися за Україну», як він мовив. Він виростав з нами, вчився разом, дружив з нами, брав участь у культурно-освітньому житті та виступав у постановках нашого драмгуртка.

Чи ми психологічно були готові до війни?

Чи ми знали про війну?

Всі ми бачили війну продовж чотирьох років. Кількаразово велися бої за Коломию. Гарматні стрільна падали на наші хати й городи. Бачили ми й поранених вояків, що їх привозили до нашої гімназії, де примістився військовий шпиталь. Чули їхні стогони. Таким чином, ми ніби були вже призвичаєні до воєнної атмосфери, знали вже посмак воєнного лихоліття і, так би мовити, були свідомі того, куди їдемо й що нас може ждати на війні. Все-таки, коли ми опинилися на фронті, нас ждали різні прикрі несподіванки.

На нашій першій квартирі нам послали трохи соломи на долівці й накинули на солому простирало. З нас ніколи ніхто ще не спав на долівці. В кутку теж спала собака, а хитріша кішка вилізла собі на припічок, і нас брали завидки, що їй вигідніше слатиметься, ніж нам. Так поволі ми почали привчатися невигіддя фронтового життя.

Зате які ж ми були горді, коли, приїхавши на фронтові становища, ми почали передавати телефонічно команду пор. Годованця та почули, як загриміли наші гармати в сторону ворога. Скільки-то десятиліть, а то й віків наш вояк-українець гинув у чужій уніформі за чужі імперські інтереси. Тепер ми - українські вояки. Слухаємо свою рідну команду, маємо свої українські військові відзнаки на уніформах. Правда, прикази щодо й гарматньої стрільби часто довелось передавати по-німецькому, бо старі гармаші привикли до неї в часі довгих воєнних років. Нас було мало...

У нашому рою зв'язку були лише чотири вояки й один вістун. То ж треба було двом іти на обсерваційний пункт, а двом до батареї. Уночі один з нас мав службу до год. 2.00, а другий від год. 2.00 до год. сьомої вранці. Й так було щодня, що дуже нас фізично вичерпувало.

Фронт під Равою Руською тримався до Великодня 1919 року, і ми не здобули Львова. Тоді я не знав чому. Тепер знаю. Ми воювали так, як привикли були воювати старшини й підстаршини у Першій світовій війні. Це була тактика вже непригожа в нових і змінних воєнних умовинах. Наприклад, чому б не стріляти безпосередньо з гармат на ворожі кулемети, що здержували нашу піхоту в наступі? Мабуть, уперше так стріляли гармаші Наполеона на кріпость. Це не було нічого нового. В часі Першої світової війни було так багато гармат, що на одну тисячу вояків припадали десять гармат. У нас на тисячу вояків була лиш одна гармата. На фронті під Равою Руською поляки не мали артилерії. Зовсім добре можна було під'їхати ближче й безпосереднім гарматним вогнем знищити ворожі кулемети та важливіші становища. Але стара привичка з тактики Першої світової війни зберігалася й далі, звичайно, в нашу некористь.

Наближалось Різдво 1919 року.

Ніхто з нас не одержував листів від своїх батьків і родин, бо ж пошта була в руках польських урядників. Упродовж короткого часу годі було замінити всіх працівників пошти. Й так ми не знали, що діється в рідному селі та в нашій околиці.

Наша равська бриґада мала у своєму складі багато вояків з місцевих околиць. Отже, як не піти додому на Свят-Вечір? Наші вояки таки добре посвяткували того Свят-Вечора. Мало їх було, бо багато були на відпустці. Ті, що залишились, а між ними і я, поснули твердим сном. У досвіття чуємо - гримить бій. Це ворог використав наші свята, заскочив несподівано нашу піхоту, засипав її кулеметним вогнем і примусив відступати. Під'їхав теж його панцерний поїзд, ворожі вояки проклали розібрані рейки, і була небезпека, що цей панцерний поїзд заїде в наше запілля і наробить багато лиха та паніки. Тоді хорунжий Гарячий запропонував, що він виїде з одною гарматою проти ворога й обстріляє безпосереднім вогнем ворожий поїзд. Поручник Годованець погодився, і тоді наша одна гармата безпосереднім обстрілом задержала цей поїзд, але ворожа піхота просувалася далі. Тоді прийшов наказ відступити аж до Жовкви, на запасні становища.

Їдемо саньми. Вже останні. Ворожої піхоти ледь не видно. Надбігає з горбка наш піхотинець і махає рукою, щоб і його забрати. Останнім зусиллям добігає і паде на сани.

- Панове! Я важко ранений.

- Не жартуй, - мовить хтось з вояків. Коли так хтось біжить з гори, то який він важко ранений?

Але вояк розпинає плащ і ми бачимо, що уніформа вся в крові. В нього прострілені груди. Робимо перев'язку. Питаємо, чому не залишився, поляки взяли б його у шпиталь, а нам далеко їхати. На це вояк відповідає, що він боявся попасти в полон, бо тоді не зміг би вже більше воювати за Україну.

На жаль, я не затямив прізвища того героїчного вояка. Ми тоді довго не могли забути його прикладу. Всякі наші невигоди - все це були дрібниці в порівнянні до того нашого вояка, який важко ранений не турбувався про своє здоров'я, але про те, що йому, може, вже не прийдеться більше воювати за Україну. Це була ще молода людина й тим більше ми його подивляли.

В боях відступили ми теж з Жовкви аж по Кам'янку Струмілову. На наш відтинок наступала сильна ворожа група зі своїм поїздом, навантаженим різним майном для польського війська у Львові, куди саме хотіла прорватися ця група. Але після Різдва наша бриґада відігнала ту групу знову аж під Раву Руську.

Кожний український вояк, що не був на відпустці в часі Різдва, одержав у подарку від нашого уряду 500 гривень. Здається, що за ці гроші можна було купити тоді пару коней. Це був один банкнот, і мені було жалко його розмінювати. Хотів залишити собі цей банкнот на пам'ятку, як подарунок рідного уряду. Пізніше, як я хворів тифом, цей банкнот затратився.
 
Наші Друзі: Новини Львова