Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 08 грудня 2021 року
Тексти > Жанри > Стаття

Шлях до Шевченка

Переглядів: 10860
Додано: 13.01.2009 Додав: NDI_Molnar  текстів: 3
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Джерело: НДІ україністики ім. М. Мольнара
<
1
>
Проект "Ukrainica ad fontes"

ЄВГЕН МАЛАНЮК

Шлях до Шевченка


І.
Про шевченкознавство як розбудовану галузь вивчення й знання ще й тепер говорити можна лише з обережністю.
Твердження таке робитиме, можливо, враження ще одного парадоксу, якими й так багате наше щербате життя. Але кожен, хто глибше зосередиться над шевченкознавчими виданнями, – не над їх кількістю, яка – треба це підкреслити – зовсім немала, сягаючи мало не 4000 назв, не над темами праць, серед яких є такі, навіть екзотичні, як «Соціологія Шевченкового епітету», лише над змістом загального доробку дотеперішнього шевченкознавства, – той муситиме ствердити, що працю в тій царині допіру що розпочато. Заложено лише частину фундаменту. Покладено кілька, хоч між ними і важких, наріжних каменів. Але ще немає ані проекту, ані плану майбутньої будови. Є лише ідея її, її задум.
Все це має свої причини.
Полишаючи на боці добре знаний збіг історичних обставин, підкреслимо, що поза монографією Кониського, поза класичними шевченкознавчими студіями великого Франка, що й тут був «піонером з сокирою важкою», поза спробою текстологічного розсліду в покійного Доманицького, – шевченкознавство, в стислім значенні цього поняття, налічує за собою ледве 20-25 літ більш-менш тяглої праці. І тут, як в багатьох інших галузях нашої культури, рік 1917 був роком перелому і, тим самим, початку. Бо і в царині пізнавання Шевченка, його творчості і його творчої особистості, як і в багатьох інших царинах, без отого перелому не могло б наступити початку.
Потрібно було велетенського історичного струсу Відродження, потрібне було перше обудження від віків пригаслої політичної свідомості, потрібне було, може, навіть саме повітря 1917 року, повітря тієї священної весни і того грозового літа і тієї першої кривавої осені, щоб і постать Шевченка – у ряді інших історичних постатей – почала світати в притьмареній історичній пам’яті наново, наново оживати і наближатися до нас.
Шлях до Шевченка окреслився.

2.
Ніде правди діти: постать та була муміфікована віддавна й наміцно.
Коли для одних – це була побожна реліквія, мощі, іже во святих, отця нашого Тарасія на Чернечій горі біля Канева, то для других – іконописний символ чи рештка романтичного спогаду про, мовляв, давно перейдений етап історичного чи навіть «соціального» розвитку.
Застерігаюся: маю тут на мислі верству інтелектуальну, а не люд, якого живий зв’язок з Кобзарем, розуміється, ніколи не в’янув і не слабшав, незалежно від подій та від якості інтелектуальної верхівки, що могла б в той чи інший спосіб між Шевченком та масами посередничати. Той зв’язок був – і без неї – неперервно-органічний, хоч, розуміється, дуже своєрідний, дуже специфічний: обмежено-замкнутий у вузькім колі селянської самовистачальності, без ширшого й вищого, отже, національного значення.
Не варто ніколи забувати, що ще живий голос пізнього Шевченка фактично лунав в порожнечі петербурзького осамітнення поета та, чим далі – тим більш, малоросійщеної далекої України, яка вже не в силі була дати його творчості живий і оживлюючий резонанс.
Сімдесяті й вісімдесяті роки – «пропащий час» – порожнечу ту поширюють і усталюють. В Україні одумирає шевченківське покоління (коли про нього можна говорити, як про щось викристалізоване й суцільне). Відмирає покоління, що, в кожнім разі, було фізичними сучасниками Великого Вигнанця, що, в той чи інший спосіб, досвідчило на собі громи й блискавиці «Чигиринського Кобзаря» та «Гайдамаків».
На зміну приходить покоління «синів», себто наступає момент в історичнім процесі завше – у нас – критичний: відповідальний момент передачі полум’яної естафети культурно-історичної тяглості, момент передачі смолоскипу духа, момент, що – як це знаємо з досвіду століть (а навіть останніх літ і місяців) – проходить у нас дуже трудно, ба і трагічно...
Що те покоління «синів» було зеленцем спацифіковане миколаївським режимом – це було б ще півбіди. Воно було спацифіковане чимсь гіршим. Воно вже не ставило собі батьківської дилеми «родіна – отєчество» чи проблеми «перти проти рожна» (мовляв Шевченко) чи, врешті, національно гинути, але гинути з повною свідомістю тієї загибелі. Ні, воно пішло по лінії новонародженого, вірніш, «новонадуманого» в уже зарисованій (по 1856 р.) будівлі імперії, імперського ж, безнаціонального й анаціонального «лібералізму», лібералізму таких Ґерцена й Чернишевського, учнів та спадкоємців засновника російського націонал-комунізму й батька пізнішого большевизму – Віссаріона Бєлінського.
Пошевченківське покоління було майже в цілості захлиснуте мутною хвилею специфічно безнаціонального «разночинства» всеросійських шістдесятників (так звали пізніш покоління, що діяло в 60-х роках минулого віка).
Спершу згоголізовані, згодом препаровані Чернишевськими та Нєкрасовими, переважно «мало»-російського ж походження, ці «патлаті нігілісти» з недовчених студентів і недокінчених семінаристів, напливали на північ уторованим здавна шляхом українського культуртреґерства, щоб замінити здеґенеровану еліту попушкінської й помиколаївської Росії.
Шевченко і шевченківці, коли говорили:

а щоб збудить хиренну волю,
треба миром,
громадою обух сталить, –

то їх розуміння слова «громада» радикально відрізнялося від розуміння того ж слова у ближчих «космополітизованих» нащадків, які, вигадавши своє оригінальне «громадівство», посідали аж занадто «широке», в цім відношенні, серце і «розмах» справді «всеросійський».
Покоління, яке, словами сучасника Щоголева (з р. 1878.) кажучи, – Ледарі та стриги завели в комунку, - коли й читало «Кобзаря», то вже духу його, автора його не відчувало. Самі шевченківські переживання в серцях того покоління були спаралізовані і тому оболонка Шевченкового слова була виповнена для них зовсім іншим, нешевченківським змістом: Бєлінскі, Добролюбови та Чернишевські перепровадили ту замінну операцію зручно і надовго. На цілі десятиліття вперед...
Один вельми неприхильний пам’яті Шевченка молодший сучасник поета, згадуючи в своїй протишевченківській книзі про свою власну особу в множині, писав, що прибувши у Київ в 1859 році ми застали в товаришів студентів університету чутку, що тепер у городі Шевченко, але не пам’ятаємо ніякого глибокого сліду того перебування. Кілька товаришів наших, які були знайомі з Шевченком, казали було, що треба зібратись на вечір і що на нього прийде й Шевченко, потім все се залишили... а скоро Шевченко виїхав, тільки й зосталось сліду його перебування, що фотографія. Навіть багато розмов не було між студентами про се перебування, а не то вже якихось планів...
Цей, аж занадто вимовний, документ з останньої подорожі поета на Батьківщину – майже не потребує коментаря. Для тодішніх київських студіозусів (з нігілістичними патлами на голові і з обов’язковими окулярами) лондонські чревовіщання Ґерцена, розуміється, були дорожчі за якогось там Кобзаря, вже хоча б тому, що це було «своє», а не «всечоловіцьке», як висловлювався важкої пам’яті автор цитованого вище твору.
Не дивно, що Шевченко за останнього свого побачення з Батьківщиною волів надто щиро розмовляти з простолюддям біля корчми (за що й був, востаннє вже, затриманий владою), аніж шукати зустрічі з національно мертвою «інтелігенцією» драгоманівських ровесників.
Тій самій особі, що згадувала про побут Шевченка в Києві року 1859 припало на долю сформулювати погляди того трагічного покоління в тій самій своїй протишевченківській публікації, що, мовляв, українолюбці і, почасти, українські громадівці (sic!) повинні навчитися, що Кобзар є вже річ пережита... Кобзар – багато в чому – є зерно, яке перележало в коморі й не послужило як слід в свій час, коли було свіже, а тепер мало на що й годиться.
Одначе Шевченківське зерно виявилося правдивим і повновартісним: нє оживєтъ, аще не умрєтъ. І воно справді вмерло в поколінні кінця минулого віку, щоб воскреснути, вибухнути цілою потугою своєї несмертельності в поколіннях пізніших, вже на наших очах.
Тільки геть пізнішим поколінням дано було вповні зрозуміти й пережити враження перших читачів Кобзаря: чому-то старому Квітці «волосся на голові настовпужувалося», чому Костомарову здавалося, що «зірвано завісу.., проламано якусь підземну засуву, вже від кількох віків замкнуту на багато замків, запечатану багатьма печатями... І страшно, і солодко, і боляче, і захоплююче було заглянути туди»; чому Куліш з такою стислістю стверджував, що «устами Шевченка увесь наш нарід заспівав про свою долю», і що з того моменту «всі у нас поділилися на живих і на мертвих, та й довго ще (пророче додав він) ділитимуться».
Справді, людям мого покоління, незалежно від того, чи були вони т. зв. «мартівськими» українцями, чи з дитинства чули вірші Шевченка з уст батьків, – образ поета, що відкрився на тлі [19]17-го року, викликав, перш за все, образ вибуху, вулкану, Везувія... Образ підземного полум’я самої нашої землі, що раптом прорвало якісь віковічні надмогильні плити і стрельнуло ввись, і розіллялося вогненним морем, і зарокотало пломінною карою, запалюючи й пропалюючи наскрізь.
Образ чуда.
Цей ірраціональний момент начебто трудно погодити з таким поняттям, як шевченкологія. Адже ж то – наука, де панують розум, дослід, студії...
Так. Так, проте, як вже знаємо тепер напевно, справжня наука в дійсності, не є тією, фетишизованою минулим століттям, «Наукою», тим забобоном науковості, що казав все спроваджувати до безкрилої бухгалтерії дрібних фактиків чи наївної позитивістської арифметики. Наука, справжня наука, не цурається ірраціонального (ми живемо в добі реабілітації алхімії та астрології!), бо, часом, саме ірраціональний імпульс штовхає науку вперед, розгортає перед нею нові обрії, дає їй несподіваний момент прозріння.
Стверджую це з тим більш легким серцем і з тим більшим переконанням, що силою наших обставин, ставши дилетантом шевченкознавства, не претендую і не можу претендувати на яку-будь цехову фаховість у цій області. Для іллюстрації вистачить навести пару прикладів, може й занадто ліричних, та тим не менш вимовних.
Те, про що першим колись обмовився ще Грінченко, а саме, що Шевченко не є поетом лише т. зв. «мужицьким» (а то що довго залишалося святішим каноном для цілих поколінь), – нині видається смішним чи, може, й сумним пережитком колишньої несвідомості. Колишньої? Адже ж це було ще так недавно, подекуди ще «вчора»... Пригадую собі, як всупереч фотографіям і, мовляв, «науковим даним», – серце, що пережило епопею 18-19 років, ніколи не могло погодитися, так би мовити, з «кожухом і шапкою» – аксесуарами, що, здавалося, раз на завше увійшли в канон Шевченкової іконографії. Та й не тільки іконографії... Пригадую палкі, часом прикрі й болючі суперечки. І пригадую той протест, той бунт, яким ціла підсвідомість зустрічала «авторитетні» розважання та переконування на цю, мовляв, дрібну, неістотну, зрештою бездискусійну тему. І саме цей підсвідомий бунт змусив по-дилетанському попорпатися в книжках і конспектах, щоб знайти раціональне підтвердження ірраціонального здогаду. І виявилося, з цілою певністю, що і отой кожух, і ота шапка, хоч і задокументовані на фотографіях, в дійснім житті Шевченка були, справді-таки, випадковою дрібницею: всього лише даниною моді, до речі – моді виразно-панській, що в зв’язку з пізнім слов’янофільством та раннім народництвом, запанувала була по петербурзьких салонах та на Невськім проспекті кінця 50-их років. «Маркевич ходить по Петербурзі в жупані, в шароварах, в кучмі й кобеняку... Макаров теж замовляє такий костюм», – писав р. 1857 Куліш до дружини в Мотронівку. Тим Маркевичем, до речі, був син відомого нашого історика. Або: «Навіть убрання його (Шевченка) – щось вроді жупана й високої шапки – не могло тоді (біля р. 1860) вразити мене екзотизмом: такі людові строї щодня попадалися на Невськім (проспекті), як рівно ж в товаристві, серед пишних пань і фраків...» Так пише в своїх спогадах про Шевченка відомий, на свій час, російський поет Яків Полонській.
Але з якою ж підступною зручністю панове Бєлінскі і їх нащадки використали оті злощасні кожух і шапку! З якою цупкістю вчепилися вони в цю зовнішню дрібницю, щоб нею, власне, стягнути Шевченка з його національної височини і поставити на спільний «всеросійський» рівень з якимись Кольцовими чи Нєкрасовими. І той спотворений і спрепарований образ нав’язали вони землякам разом з хитрою легендою про «мужика-самоука», «крестянского», мовляв, цебто провінційного, а пізніш – «класового» поета.
Для справедливости варто зазначити, що про «дьоготь» в Шевченковій поезії першим висловився ніхто інший, лише тією поезією здемаскований землячок – Гоголь...
З легендою про «мужика-самоука» та про «дьоготь» тісно в’яжеться її похідна: недотепний, абсурдальний, але й не менш злочинний міф про ніби «малу освіту» та літературну безрадність, мовляв, неохайність Шевченкового вірша, примітивізм поетики Шевченка.
Як довго трималася та байка! Адже допіру на наших очах науково ліквідував її незабутній Степан Смаль-Стоцький, підштовхнутий, може, й не зовсім бездоганною, але за те піонерською студією київського професора Б. Якубського з року 1921 («Форма поезій Шевченка» в збірнику «Тарас Шевченко», Київ 1921).
І тут, в цій формальній, чисто теоретичній справі – ірраціональний момент національного струсу відіграв не останню роль.
Ліквідація легенд та забобонів навколо Шевченка протягнулася до сьогодні і тягнеться перед нами далі – щодо цього не слід робити жадних ілюзій. Зрештою, справи популяризації здобутків новітнього шевченкознавства, що вимагає часу і обставин, – ще й не розпочато: це завдання на довгі роки. Бо те, що складалося і заклякало в психиці суспільства протягом багатьох десятиліть, – годі зчистити й відкинути за кільканадцять літ. Культурний процес не знає стрибків і вперто намагається йти повільним шляхом еволюції, тим більш за даних історичних обставин. Навіть таке безсумнівне чудо, як громоносне поява нашим очам і нашим серцям знову живого Шевченка та вулканічне збудження Шевченкового інстинкту в усьому народі – вимагає глибшого й довшого усвідомлення і засвоєння, бо інакше те безсумнівне чудо за певних несприятливих обставин (чи завше можливій традиційній «байдужості»), – може проминути і залишитися епізодом.
Образ того чуда треба зберегти і передати наступним поколінням.
Ось чому стверджуємо, що шевченкознавство щойно почалося. Ось чому знову й знову застерігаємо перед завчасним заспокоєнням, що, мовляв, все вже зроблено, справжнього Шевченка віднайдено, а ветхі одежі та декорації усунено.
Велетенське явище нашої культури й новітньої історії нашого народу, явище, що його ототожнюємо з прізвищем Шевченка, є занадто велике і складне, щоб по-старому підходити до нього з примітивними засобами святочної лірики з вчорашньої просвітянської традиції. Височина цієї постаті, виростаючи на очах покоління все вище й вище, змушує одночасно й нас до постійного зросту, вимагає від нас постійного напруження духа, постійного зарядження духовною енергією.
І може, саме в цім корениться найглибша таємниця цього єдиного в своїм роді поета, що являє собою ніби мікрокосмос нації, що стається її серцем і душею, вулканічним джерелом її життєвих сил, врешті її судьбою, її призначенням.
Серед багатого, перерваного смертю і передчуттям смерті прискореного доробку останнього року його творчості й життя, мене завше притягали вірші, написані пізньої петербурзької осени (26 листопада р. I860), отже, за яких три місяці перед його весняною смертю.
Це знана і у фрагментах досить часто цитована поезія, що починається повільним:

Бували війни й військовії свари –
Ґалаґани і Киселі, і Кочубеї-ногаї,
Було добра того чимало...

Раптом метр вірша змінюється і переходить у пружний чотиристопний ямб, ямб гнівний, нещадний в своїм ритмі і словнику, врешті винятково пророчий. Ямб той мчить, як кінна атака, як степова буря, як морський шквал:
…і без сокири,
Аж зареве та загуде,
Козак безверхий упаде –
Розтрощить трон, порве порфіру,
Роздавить вашого Кумира
Людськії шашелі! Няньки,
Дядьки отєчєства чужого!

І як то у Шевченка не раз буває, ще поки у вухах дуднить, затихаючи, табун даленіючих стоп, поки як важелезні могильні грудки падуть пророчі прокльони («І вас не стане! Будяки / Та кропива і більш нічого / Не виросте, над вашим трупом / І стане купою на купі...»), – все перекриває гармонійним акордом, що відвертає від загноєного долу вверх, ввись, що замикається, як баня блакитного, знову безхмарного неба, неба вічності:

і все те, все –
Потроху вітер рознесе.
А ми помолимося Богу
І небогаті, і невбогі.

Сконцентрована пророчість цієї незвичайної речі не вимагає доводів. Вона очевидна в усій своїй несамовитості і для нас, людей цієї доби, потверджена фактами, включно до історичної ролі, що її на провесні р. 1917 в Петербурзі відіграв саме український полк Волинської гвардії на чолі з підстаршиною українцем, отим «безверхим козаком» (чи тому, що без українського політичного проводу? чи тому, що полк був справді піхотний?).
Але знову ж фактом є незаперечним, що і ця поезія, яку разом з пророцтвом про «збудження окраденого» цитують від недавна досить гойно, залишалася для загалу і багатьох, дуже багатьох освічених земляків – непомітною, невдалою, незрозумілою. Саме такі окреслення прийшлося чути перед якимись 10-ма роками з уст одного доктора філософії, а пізніш щось в тому ж роді з уст навіть... шевченколога. Що більше, сам текст цієї поезії, дослівно аж до останнього часу, був скалічений. У всіх «Кобзарях» та виданнях Шевченкових творів аж до найліпшого київського видання Єфремова й Новицького (Поезії т. І., II. – 1927 р.) включно, «шашелі», що фігурують в поезії цій, «гризуть і тлять» якогось незрозуміло-дивовижного «діда», а не «старого дуба», як то випливає з логіки речення і образу, ба навіть рими («А од коріння тихо-любо / Зелені парости ростуть»).
Правда, автографа цієї поезії не залишилося, річ була переписана чужою рукою, правдоподібно – Лазаревського, приятеля поета, що, певно, й зробив ту разючу помилку. Але цю помилку систематично повторювали десятки редакторів і дослідників далі, і нікому, навіть такому вдумливому текстологові Шевченка, як Доманицькому, не спало на думку зосередитися на цім тексті довше і виправити очевидну недоречність. Доманицький зазначив лише, що в цій поезії є «кілька сумнівних, непевних рядків». Навіть правдивий здогад М. Крупського в львівських «Записках Наук[ового товариства ім.Т.Шевченка]» ще з року 1903 не зробив враження, і недоречний «дід» продовжував фігурувати у виданнях творів Шевченка ще близько 30 літ!
«Сумнівні й непевні рядки» у тій поезії пробували пояснювати хворобою поета, недбалістю в останнім році життя, навіть гіпотезою, що поезію цю було написано на підпитку... Дивна річ! Навіть Степан Смаль-Стоцький, найглибший дотепер коментатор Шевченка, де в чім просто Колумб його творчості, і той, давши спеціальний, дуже глибокий й влучний аналіз саме цієї поезії, залишив того злощасного «діда» не діткнутим, а навіть дав до нього коментарії...
Так далеко сягав вплив деяких легенд та забобонів. Так діяла інерція приспаности самого почуття відчуття Шевченка.
А між тим – і саме це хочу підкреслити особливо – глибокий, суцільно органічний образ «старого дуба» і «молодих паростів» на нім, сам цей образ, такий істотно-Шевченківський і такий родовито-національний, вартий, щоб на нім хтось з дослідників зупинився довше й глибше.
Передовсім, глибочезна древність цього образу, його безсумнівно антична генеза, що сягає світу Еллади, не підлягає для мене сумніву: пень з паростком, «безверхі» дерева з бічними галузками – це образ, що зустрічаємо на античних барильєфах, часто біля фонтанів і криниць. Барильєфи того типу є, напр[иклад], в Мюнхенському музеї (сцена з селянкою біля криниці, без датування) або в Британськім музеї („Геркулес під яблунею” Гесперід, з III ст. перед Р. Хр., яблуня «безверха», можливо всохла, але з свіжими паростками). Треба припускати, що «безверхе» дерево з новими, «молодими» паростками було в Елладі символом неперервності, невичерпальності, переможної тяглості органічного життя – символом чисто еллінським, в ряді інших (як, приміром, аттицький звичай засівати могили житом: зерно, вмираючи, дає нове життя).
Цим образом Шевченко (правдоподібно – несвідомо, без жадного «наслідування», підсвідомо), з одного боку, виявив глибокі джерела нашої культури, з другого – відслонив одну з найглибших таємниць нашої історії: її циклічність, її невичерпальність. «Зелені парості» виростають наново і в князівсько-руській добі, і в козацько-малоросійській, і в новітньо-українській, бо ж і 25 літ тому «зелені парості» несподівано витріснули все з того ж вікового «дуба», що його вже догризали «шашелі», що з нього залишавсь як слід величного минулого лише величезний пень, на якого вже ніхто не зважав.
Античний образ старого дуба і молодих на нім паростків розкриває також таємницю й міф нашої елліністичної культури, оголює глибочезне коріння нашої, на прадавньому арійському ґрунті вирослої старезної, але ніколи не старчої культури, культури, що таїть в собі правікове джерело молодості й відродження, культури, що, в певних добах історії, може скорочуватися до розмірів писанки й пісні, але при першій історичній можливості розцвітає софійськими банями, мазепинським бароком, хоралами Бортнянського, майстерністю Боровиковського чи Нарбута.
Мимоходом випало – колись просвітлити дещо неясну справу і з тією «сокирою», що завдавала коментаторам теж немалого клопоту: чому власне «без сокири»? Це якось не в’язалося з раз на завше усталеним образом «бунтаря», «революціонера», «співця гайдамаків» і т. п. традиційними аргументами про великого поета, творця цілого власного світу, а не якогось там «співця» чогось відокремленого.
Від досить проблематичного пояснення виразу «без сокири» не уберігся навіть і великий дослідник творчості Шевченка – Степан Смаль-Стоцький («сама незломна віра внутрішнього переконання..., внутрішня віра визнаваних засад, вселюдське їх значіння...»), але покійний учений, певно, не мав змоги ближче зайнятися справою стосунків Шевченка з російським оточенням в Петербурзі, що, як побачимо, є необхідним для зрозуміння цього виразу вповні.
По тім всім, чого свідками були ми, сенс виразу «без сокири» стає досить ясним і зрозумілим, хоч би в такій мірі: при боротьбі за національне визволення, тим більш при будові держави, сама лише «сокира» не поможе, особливо в тій функції її, яка з нею романтично в’яжеться, тобто функції «безпосереднього» ужитку того знаряддя. Крім того, в поезії цій дано пророцтво про т. зв. революцію 1917 p., себто про упадок петербурзької імперії, що відбувся справді «без сокири», тобто без низових, «жакерійних» повстань. Розпалися обручі імперії, розсадженої стиснутою енергією її народів, що й припечатав своїм чином «козак безверхий», «розтрощивши трон» та «порвавши порфіру» – зовнішні атрибути «кумира», що вже давно перестав бути грізним живим та історично чинним. Очищалася арена не для «сокири», лише для дій «козака», але вже зі «зверхністю». Тієї, власне, «зверхності», як знаємо, Батьківщині тоді забракло...
Та є в тій «сокирі» ще один, вельми цікавий момент.
Року 1935 у Київській академії наук вийшла спеціальна публікація під заголовком «Шевченко і російська революційна демократія» пера Є. Шабліовського. Винятково охайно, як на українські видання в СССР, видана книжка, мала зробити ще один значний крок на шляху втягнення Шевченка в лоно «єдиного совєтського народу», шляху, що віддавна становив генеральну лінію дозволеного в СССР «шевченкознавства».
Вже сам рисунок на окладинці книжки вимовно говорить про її завдання: вправною рукою покійного В. Касіяна нарисовано (дереворит) там в один ряд, ніби «злучені єдиним поривом» – Шевченко з... Добролюбовим та Чернишевським яко менторами. А над їх головами мальовничо віє спільний стяг з написаним на нім гаслом «К топору зовите Русь!». Автором же того гасла, як виникає зі змісту книжки, і був саме «червоний» Ніколай Чернишевський, про якого відомий письменник Н. Леонов, людина мудра й чесна (автор прецікавих київських оповідань), пише, що «й сам Н. Ґ. Чернишевський шукав співробітництва у виданнях М. Н. Каткова (реакційного редактора і публіциста-«чорносотенця» – Є. М.), – та заходи ці були марні» («Загадочный человЬкъ»).
От в яке товариство, виконуючи одержане завдання, пошив п. Шабліовський нашого генія, що фігурує на портреті на початку книжки, при такій оказії, розуміється, в неодмінних кожусі й шапці!
Завдання втягнення Шевченка за всяку ціну в лоно славнозвісної російської «інтелігенції» (та ще й 60-х років!), пришиваючи йому стичність з різними ліберал-всеросійськими «демократичними» обрусителями, – то було ударне завдання совєтської пропаганди, особливо від часу зліквідування Хвильового та його плеяди, коли-то усунено було, як здавалось, останні рештки невигідних свідків, отже, можна було «культурне будівництво на Україні» розгорнути на цілу всесовєтську широчінь... Найретельніший виконавець цього завдання в добі Постишева – п. Шабліовський, дійсно, зі шкіри вилазив, щоб довести, що Шевченко, можна сказати, днював і ночував з «учителем» Чернишевським та нашими «бєсами», змальованими Достоєвським в його знаному романі. Але в усій своїй брошурі, оперуючи навіть сумнівними документами та цілком шулерськими аргументами, він так-таки й не міг довести навіть звичайного знайомства Шевченка з обидвома «патлатими нігілістами», що то так інтимно позують разом з Шевченком на окладинці брошури. Розуміється, для кожного, хто хоч трохи уявляє собі характер Шевченка та його форми життя у Петербурзі, праця п. Шабліовського (до речі, той совєтський урядовець зазнав величезної невдячності від начальства: його не оминула по-постишевська «чистка») – видається справді сизифовою. Шевченко, який вибачав все, опріч фальшу та ницості, тим більш підлоти й дволичності «нігілістів», – ніколи б на поріг до себе не пустив того роду людського примірника.
Отже, застереження – «без сокири» – і було спрямоване, власне, проти авторів і пасожитів гасла «К топору зовіте Русь», себто тих саме Чернишевського і К°, щодо яких ніколи не було певности, з наказу якого саме працедавця вони виступають: комітету підозрілої «партії» (з двох недоумків і трьох провокаторів) чи – безпосередньо – ІІІ. Отдєленія Собственной Ево Вєлічєства Канцелярії»...
Жадний спільний «тапор» і жадна спільна («від молдованина до фіна») «Русь» - ось що, в дійсності, значить вираз «без сокири» у цій пророчій поезії Шевченка.
Немає більшого заперечення справжнього Шевченка, як ота, вуль-гаризацією і своєрідною «традицією» вироблена суміш «крестьянскаво поэта» з Тарасом (теж своєрідна «помста» Гоголя!) Бульбою, як отой «дядько в шапці», просвітянська ікона, перед якою, як перед символом зубожіння нації, відправлялося рік-річно некрофілічно-слізливі «академічні» відправи.
Він був не лише пророк і Кобзар Нації, не тільки поет і не тільки маляр, і не тільки діяч чи історична постать... Це щось зовсім інше. І в плані лише історії, і в плані лише культури — він все виглядатиме сплощеним і обкраяним. Він, що якось дивно сполучував у собі і Ґонту, і Мазепу, (соромлюся, що колись, в молодечім пориві, цього не добачав), і тайну української жіночості, і втілення чоловічості, він, що увесь шарів найчуйнішого ніжністю і що, за хвилину, вибухав бурею пекельного гніву, він, що до кінця любив і так само до кінця ненавидів, і що в нім ненавість і любов, помста й ласка якось гомерично зливалися в одну потужну мелодію, — то соборний витвір самих землі, підсоння, краєвиду, повітря нашої Батьківщини. То — найглибший вибух раси, що в добі історичного занепаду — саме ним — відновила душу й тіло народу.
І ще одне. Не треба забувати (бо це прикро омертвляє його живу постать), що він був і талановитим портретистом, і чарівним співаком, і дотепною товариською людиною, що мала слабість до гарного одягу (звідсіль же й, ота шапка з кожухом!), розумілася на добрих стравах, закохувалася (не завше щасливо, але завше - повно)...
Чи складав він читанку для майбутніх (ой, як же майбутніх !) шкіл, чи шкіцував проект власної хати, чи вибирав собі місце для садиби, чи студіював ритівництво і пишався заслуженим титулом академіка гравюри, — у всьому він був повною, довершеною людиною, повним, довершеним українцем, без сліду національного каліцтва, хоч в життєписі його багато було б для того каліцтва підстав.
Музичною мовою кажучи, то був велетенський діяпазон: від «погибнеш, згинеш, Україно» до «Поставлю хату і кімнату», від сцени Ґонти з синами, від якої мороз іде поза шкіру, до анакреоністично-безжурного «Великомученице-кумо». І в усьому шумує побідне життя, уняте в несмертельну вічність ґеніяльного твору.
81 рік тому фізично тяжко хворий, але духово одержимий непереможною жадобою праці й творчості, — бо він мусив творити сам за мільйони незрячих, - раннім ранком 9 березня він спішив із своєї кімнати вниз до майстерні, де чекали його недокінчені мідерити.
Зламаний засланням та виснажений хворобою організм нараз зрадив: він впав зі сходів, щоб тілом вже не встати.
У цьому пориві до творчості в останній смертний час, у цьому творчому русі увесь він. Він, що був живою Обітницею і що залишив нам і досі нездійснений заповіт.




Уперше надруковано у празькому щомісячнику «Пробоєм». – 1942. – Число 3(104). – С. 146-156.
Подається за першодруком.


Проект "Ukrainica ad fontes" реалізовує НДІ україністики ім. М. Мольнара

 
Наші Друзі: Новини Львова